…вони жили в Європі, знали по кілька мов, вчились в університетах, ходили в театри, сиділи в кав‘ярнях, танцювали під модерну музику, носили модний одяг, читали безліч світової літератури, писали вірші і прозу, закохувались, робили прекрасні юнацькі дурниці.
Єдине, що не давало їм спокою – це місце народження. І бажання зробити це «місце народження» частиною цивілізованого світу – незалежною, вільною і не пригніченою ніким державою.
І тому вони поїхали в Україну щойно гаряча дружба Сталіна з Гітлером перетворилась на пекельне протистояння двох тоталітарних систем. Вони сподівались, що приїхавши на батьківщину, котра перебувала в хаосі війни, зможуть розбудити і просвітити людей, які за 18 років стали радянським населенням. У них цього не вийшло… Адже ані більшовизм, ані нацизм не передбачав соборності і самостійності такого ласого шматка, як Україна.
До наших днів мало хто знає про них всю ПРАВДУ.
До наших днів розповсюджуються фейки про їхнє життя, діяльність і прагнення.
Але вони СУЧАСНІ і для наших днів.
Варто лише вчитатися в їхні статті і вірші, дослухатися, усвідомити і вжахнутися тому, що досі стоїмо перед довгим рядом тих же граблів і, можливо, нарешті зійти з них…
Сьогодні – слово Уласу Самчуку.
* «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось. Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід…»
* «Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові. При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже…»
* «Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером…»
* «Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою…
Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем!..
Тому НЕ ВСЕ ОДНО, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. НЕ ВСЕ ОДНО, якими іменами названі вулиці наших міст, НЕ ВСЕ ОДНО, чи домінуючим є для нас Шевченко чи Пушкін…
А коли – ВСЕ ОДНО, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь…»
(Улас Самчук, «Народ чи чернь», 1941 р.)
Р. S.
Пасажі про «зводив до ролі повії» і про «не все одно» — у перефразованому вигляді лунали з вуст наших клоунів… Дивний збіг? Чи знущання? Подумаємо про це разом…
(на фото: Улас Самчук, Олена Теліга, Олег Ольжич)