Кота звали Чоні, і він був паскудник.
Пудив Марусі у тапки. А коли вона натовкла його мордою в калюжу, мстиво нагидив у ліжко.
Точніше в постіль на дивані, де Маруся спала.
Уже третій місяць вона жила у брата з родиною.
Розкладала товар на полицях у супермаркеті, шукала окреме житло й старалася не прибити паскудного кота.
Чоні був котом Марусиного племінника.
Кота подарували малому на п’ять років.
Тепер малому було сім, котові – два, і як по щирості, малий котом не дуже то й переймався.
Кіт малим – також.
Зате перейнявся Марусею, щойно та переступила поріг братової квартири.
Між ними з першого вечора почалася війна. Не на життя, а на смерть.
І все, про що Маруся мріяла, – якнайшвидше з’їхати від клятого кота.
А тоді почалася війна справжня.
На п’ятий день якої з’їхали усі, крім кота і Марусі.
Брат вивіз дружину, сина й трохи речей.
А Маруся лишилася.
У братовій квартирі. Удвох з котом.
Вона не бачила сенсу тікати, бо не вірила, що місто візмуть.
А в кота банально не було переноски.
Зате була підозра, що він напудить в машині.
Три дні кіт і Маруся жили окремо.
І окремо боялися.
На четверту ніч влучило у будинок за два квартали.
Кіт здався першим.
Маруся тихо-тихо лежала на підлозі у коридорі і плакала в кота.
На збори вона мала пів години і звичайний рюкзак.
Якраз влізли документи, пакет пряників і кіт.