У наших широтах було б правильно звести пам’ятник Колумбу. Із відром і заступом в руках. Щоб стояв і дивився на безкраї картопляні лани.
Або якщо не Колумбу, то тому з ботаніків його експедиції, хто вирішив привезти картоплю у Європу. Нехай і для того, щоб спочатку вирощувати її на клумбах, а не на городах. Бо світські дами її не стільки їли, скільки прикрашали її квітами свої бальні сукні й зачіски.
Історія не зберегла імен селян, які свого часу масово труїлися, бо замість їсти бараболі, жували неїстівні картопляні “ягоди”, як брати-близнюки схожі на помідори. Хоча картопля з помідорами таки близько родичається: важко було не помилитися, що саме їсти.
Утім історія не любить зберігати імена жертв. Лише переможців.
А перемогла в цій історії картопля. Яка цвіте так, що не любити її неможливо.
І нехай у наші часи ніхто не прикрашає її квітами зачіски, зате існує тисяча й один рецепт, як приготувати картоплю так, щоб хотілося ще і ще.
Шукати Америку було варто хоча б тому, щоб знайти картоплю.