Категорії Щоденник

Про дощ

Як же плаче небо. Безутішно. Густим холодним дощем.
Я кажу йому:
– Не плач. Будь ласка, припини. Бо у мене – мокрі ноги. Мокрі плечі. Мокрі коси. Бо моя парасолька лишилася вдома. А моє сонце – нині за хмарами.
– Я не можу не плакати, – каже мені небо. – Мої хмари важкі й сірі. Вони хочуть впасти на землю. А їм – не можна. Знаєш, як важко втримати сумні хмари? Але коли хочеш – я поділюся з тобою своїм дощем. Він хороший – мій дощ.
І тепер ми йдемо разом: я і дощ.
– Не плач. Будь ласка, припини, – каже мені дощ. – Бо розкиснеш.
– Не можу не плакати, – кажу. – Небо плаче, і я з ним.
– Його сльози – вода. Твої – сіль. Відчуваєш різницю?
– Відчуваю.
Я йду попід руку з дощем. Він стікає із джинсів, футболки, кіс. Забирається в кросівки й рюкзак. Він тече щоками. Змиває з них печаль.
Я не плачу. То плаче небо. Бо воно – не може не плакати: його хмари просяться на землю. І воно їх потроху відпускає ….

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *