На імпровізованій ятці просто неба продають свіжі редиску й огірки, зелену цибулю і якусь дуже радісну зелень.
Якби до війни, то би точно купила, і було б свято першого весняного салату. Але ресурси – не бездонні. І словосполучення «панські витребеньки» за місяць набуло зовсім іншого змісту.
Як і слово «війна». Яке з абстрактної страшної загрози стало сьогоденням, в якому треба жити.
У війну, виявляється, так само світить сонце. І так само співають пташки. Щоправда, тлом звучить далеке гахкання й розкати. Ще місяць тому я б подумала – о, перша гроза! Але то – інше. Тому краще не ловити витрішки і швидше повертатися додому.
Біля нашого будинку ніколи не було так чисто, як зараз. А в будинку напроти ніколи не було так мало людей. Щоправда, я рахую їх за вікнами, в яких увечері проглядається світло. А тоді згадую, що деякі можуть бути закладені фанерою чи книжками.
Повільно повертаюся додому з хлібинкою, яка зветься «паляниця» і пахне так, як ніколи хліб не пахнув до війни.
Жінка назустріч – усміхається, тримає в руках паперовий стаканчик, і мене обдає ароматом міцної кави. Якщо хтось тепер запитає, чи працюють у нас кав’ярні, відповім, що так.
Мені ніяк не вкладається в голові, що наше звичне життя розлетілося на скалки лише тому, що в чиїсь голові таргани не поділили крейду і знудилися. І що таких тарганоголових набралася ціла нація.
Ще раз озираюся на ятку.
Ту, де редиска, цибуля, зелень і огірки.
Думаю, що все це сіялося ще до війни.
І що треба триматися.
Усе буде добре.

Фото з ФБ сторінки Акуленко Аліна: Світ Світлин