Надворі дощ.
Я п’ю гарячу каву на балконі.
Якась жінка у будинку напроти розвішує прання, а потім повертається і махає комусь рукою.
Я раптом розумію, що мені. Обережно махаю у відповідь.
Мені навіть здається, що вона усміхається.
Але насправді так далеко не роздивитися.
Двірник обережно вивільняє з торішнього листя на клумбі первоцвіти й пагони тюльпанів.
Бруньки на бузку аж лускають, і наливається першою зеленню трава.
Чоловік у кумедному рожевому дощовику гуляє з таксою.
Такса, видно, старенька, і хоче додому.
А чоловік підставляє дощу лице.
Вдалині здригається й гримить.
Майже допиваю охололу каву, коли жінка з будинку навпроти знову виходить на балкон.
І піднімає чашку, щоб я побачила.
Я усміхаюся, хоч знаю, що їй далеко так не роздивитися.
Війна нас робить дуже вразливими.
Але також робить сильними.
І дуже близькими.