Багато хто каже, що зараз не може випромінювати позитив. Терплячість. Виваженість.
Що не може шукати світло в собі, в кінці тунелю чи по той бік вирви від вибуху.
Що не може втопити біль, гнів, сум, ненависть ані в роботі, ані в турботі.
Що не може склеїти розбите серце, зашити рани в душі,
розвидіти побачене, розжити пережите.
Що не може зробити нічого з того, геть нічого, що радять гуру позитивного мислення, щоб не з’їхати з глузду.
Не можете – то воно вам і не треба.
Бо жодна з написаних гуру інструкцій з позитивного настрою не писалася серед розбомблених міст, серед тіл, які ще вчора доводились комусь живими близькими і рідними, під вибухи ракет і завивання сирен.
Мати уявлення про війну і у війну жити – не одне й те ж.
Тому це нормально – ненавидіти, проклинати й не пробачати.
Нормально плакати навзрид і нормально не могти розплакатися.
Нормально хапатися за серце й нормально забути, що воно є взагалі.
Кажуть, що кожен біль треба віджити.
Пропустити його крізь себе.
Оскільки він – біль, до це достобіса боляче.
Як продиратися голою душею крізь колючий терен.
Як йти босоніж по гострій стерні.
Як сипати грубу сіль на свіжі рани.
Значно легше – замурувати біль усередину.
Закрити за сімома замками.
І для надійності підперти знадвору палицею.
Але він там залишиться.
Щоб отруювати зсередини.
Щоб давити душу важким каменем.
Скільки б личин позитивного мислення не вийшло б у вас згодом на себе начепити.
Тому ненавидіть.
Не пробачайте.
Кляніть. Кричіть.
Не тримайте біль у собі. Відпускайте.
Хай він вертається до тих, хто його породив.
Бо ми маємо вижити. Вистояти.
Не збожеволіти.
Бо нам ще – перемогу святкувати.
Голубці крутити. Борщ варити.

Фото з сайту https://www.eurointegration.com.ua/