Під казан!
Так у нас казали про мотлох і непотріб.
Великий казан стояв у дідусевому садку. Його примудрилися втулити в залізний обід від комбайна, який утримував казан над вогнем.
У казані гріли воду для господарських потреб. І щоб зекономити тріски, часто палили сміття.
“Під казан!” звучало як вердикт. Помилуванню не підлягає.
Увесь непотріб – під казан. І жодних сентиментів.
Сьогодні увечері слухала по радіо “Реве та стогне Дніпр широкий”.
У мене завжди від цих рядків тіло йде сиротами.
А сьогодні слухала й думала про те, які ми насправді круті.
Класні.
Сильні.
Самобутні.
І про те, як же ж могло так статися, що москалятина змусила нас повірити, що ми – другосортні, меншовартісні.
Як?
Як може бути Дніпро, який реве й стоге, меншовартісним?
Як нація з такою історією і такими героями може бути меншовартісною?
Маєчня.
Імперська маячня.
За яку ми платимо занадто дорогу ціну.
Тож час їхньої сплати теж настав.
Під казан!
Без варіантів.
Під казан.

Image by Grzegorz Nawrocki from Pixabay