Або чи може одна людина змінити історію?
Може.
Щонайменше Джонсон у цьому щиро переконаний. А його книжку про Черчилля варто прочитати хоча б тому, щоб зрозуміти, чому Боріс Джонсон (а разом з ним і Британія) так завзято нас підтримує.
Джонсон трошки вірить у те, що він …Черчилль 2.0. Хоча ніде про це не пише. Утім, це читається поміж рядків.
Що ще цікавого у книжці Боріса Джонсона про Вінстона Черчилля?
1. Чимало цікавого про красномовство Черчилля. Як він ставився до слова, і як готував кожну свою промову. Стенографістки працювали з ним… навіть у ванній!
“Гітлер продемонстрував те зло, якого можна досягти засобами риторичного мистецтва, – пише Джонсон. – А Черчилль показав, як тим самим людство врятувати. … Різниця між їхніми промовами в тому, що Гітлерові змушували вас думати, що він спроможний на все, а Черчиллеві переконували, що на все спроможні ви”.
2. Чимало байок і анекдотів про Черчилля. Причому Джонсон їх переповідає…як рівний про рівного. І це додає їм шарму.
“Якось Черчилль вирішив …організувати екскурсію до пірамід. І хоча був досвідченим вершником, примудрився зісковзнути з горба. Перекладач запропонував йому пересістити на коня. “Як почав я на верблюді, так я на верблюді й закінчу”, – відповів Черчилль”.
3. Чимало міркувань Джонсона про те, в яких саме одиницях виміряти вдячність Черчиллю з боку звичайних британців.
“На просторах Британії та й по всьому світу сотні, якщо не тисячі людей, отримали своє ім’я на честь Черчилля. Ще за його життя. А це дещо говорить про розмах його життя”, – міркує Джонсон
Зокрема,
“Повне ім’я Джона Леннона – Джон Вінстон Леннон.
Героя антиутопії Джорджа Орвеллла “1984” звати Вінстон Сміт.
Можна згадати приголомшливо самовпевненого, зіграного Гарві Кейтелем, містера Вінстона Вульфа з “Кримніального чтива”, якого викликали, аби замести сліди того безладу, що його накоїв герой Джона Траволти, випадково винісши мізки якомусь парубкові на задньому сидінні авто.
Існують нічні клуби, паби й бари з назвою “Черчилль”, лише у Британії таких зо 20, а це значно більше закладів, ніж названо іменем будь-якого його сучасника”.
А ще Джонсон відверто хіхікає з того, що бачив навіть перукарню “Черчилль”. З огляду на зачіску Джонсона, важко сказати, заходив він туди чи ні. Але з зачіски Черчилля Джонсон також мило кепкує.
4. Джонсон пише нібито про Черчилля-політика, але книжка ця – про Черчилля-людину.
“Він [Черчилль] говорить від імені кожного, хто боявся не виправдати сподівання батьків, хто почувався невдахою, хто боровся з депресією, хто курив чи пив, певно, більше, ніж варто було б, і тих, хто відчуває, що мусить боротися попри все”.
5. “Вінстон Черчилль любив, щоб було так, як він каже”, – підводить риску Джонсон.
І не просто любив, але робив, щоб так воно й було.
І Джонсон, здається, цю рису у Черчилля перейняв. І послідовно втілює в життя.
Книжка написана легко, образно, метафорично.
Переклад українською Юрія Гірича – чудовий.
І читати її доречно саме зараз. Бо йдеться на сторінках про те, як світ, рятуючи демократію, зміг перемогти фашизм, але допустив до влади сталінізм. Чому так вийшло? Чи могло бути інакше?
Книжка однозначно сподобається усім, хто бодай трохи цікавився історією (і політикою) Великобританії (і Європи) першої половини ХХ ст.
Решті доведеться трошки гуглити в процесі читання. Але це, сподіваюся, враження від якісного тексту не зіпсує.
Ну, і я полюбила Джонсона ще більше. На любов до Черчилля книжка не вплинула.