Я пакувала тривожну валізу зранку 24 лютого.
Насправді то був тривожний рюкзак – невеличкий, з яким я ходила на роботу.
Усього один рюкзак – більше нічого. Щоб якщо доведеться бігти, я змогла бігти.
Він і досі стоїть спакований. Бо я так нікуди й не поїхала.
Але на третій чи п’ятий день його перепакувала. Поклала туди вишиванку.
Для цього довелося викласти білизну й шкарпетки. Бо інакше вишиванка не вмістилася б.
Мені просто тоді подумалось, що де б я не була, знайти труси й шкарпетки буде легше, ніж вишиванку.
І якщо перемога застане мене далеко від дому, як я буду без вишиванки?
Ми не можемо взяти з собою все.
Але в нас завжди є вибір, що взяти, а що лишити.
Й усмішку спакувати складніше, ніж сльози. Бо сльози можна налити в слоїк й носити на собі тягарем довічно. А усмішці потрібні простір і розпрямлені плечі.
Але знайте: якщо ви забудете, як усміхатися, щастя забуде до вас дорогу.

Image by Pexels from Pixabay