Categories Тексти

Чайковська Наталія. Порцелянова лялька. Уривок

Чайковська Наталія
Порцелянова лялька. Роман / Наталія Чайковська. — Київ : Нора-Друк, 2022. — 336 с.

ISBN 978-966-688-086-7. Тверда обкладинка.

Замовити книжку


2021 рік

Червень
Четвер

Похоронна процесія рухається в напрямку кладовища. Попереду — хрести, хоругви, півчі, а за ними повільно, риплячи колесами, їде машина, на якій лежить тіло мого чоловіка.
Сьогодні прохолодніше, ніж було в попередні дні. Вітер хитає верхівки дерев, гойдає їх, ніби заколисуючи, лоскоче моє тіло і грається підстриженим волоссям. Нарешті я позбулася тих довгих клятих локонів, які протягом п’яти років вважала тягарем і водночас порятунком.
До мене підходить Оксана, з якою ми працювали в дитячому садку, бере під руку і шепоче:
— Мені так шкода, Марто. Страшно уявити, що тобі довелося пережити протягом останніх днів, — висловлює співчуття колишня напарниця.
Зітхаю і втягую голову в худі кістляві плечі. Вона й гадки не має, що мені довелося пережити протягом останніх п’яти років.
Оксана лишається позаду й приєднується до натовпу. Так краще. Мені зараз не потрібне товариство.
Заходимо на територію кладовища, а мені хочеться розвернутися і втекти геть. Асфальтовані доріжки тягнуться вздовж могил. Я ступаю тихо, ледве торкаючись землі. Чітко чую кроки за спиною, а своїх не чую. Я звикла пересуватися тихо, беззвучно, так, ніби мене немає, ніби йде не людина, а тінь. Цієї звички я теж хочу позбутися.
Звертаємо праворуч, і в кінці ряду помічаю викопану могилу, вона ховається за хрестами і пам’ятниками незнайомих мені людей. Опускаю голову, намагаючись заховати обличчя. Сльози не течуть. Чому я не ридаю? Не втрачаю свідомість?
Здригаюся від доторку до плеча. Повертаю голову й бачу Максимового шефа. Якщо не помиляюся, його звуть Андрієм Андрійовичем.
— Прийміть мої щирі співчуття, — промовляє він і спітнілою долонею стискає мою руку.
Чому вони вирішили, що я хочу чути співчутливі слова? Уявляю, як усі присутні, а їх досить багато, вишикуються у чергу, аби мене втішити, заспокоїти й підтримати.
За сьогоднішні пів дня я чула мільйон разів: прийміть співчуття, мені шкода, тримайтеся, мужайтеся, така втрата, така безглузда смерть, усі ми будемо там, хай спочиває і нас дожидає… Добре, добре і ще раз добре. Хай так і буде.
Я безнадійна. Все роблю не так. Відчуваю не так. Мислю не так. Мені невтямки, що роблять у таких випадках, тому вирішую просто мовчати.
Важко зітхаю й чую, як моє багатозначне й гірке зітхання перекриває шарудіння сотень кроків за моєю спиною.
Ми зупиняємося біля глибокої ями, куди за пару хвилин опустять Максимове тіло. Люди стоять близько одне біля одного, чую їхнє дихання і сопіння.
Втуплюю погляд у купу піску, під яким заховається Максим, вдивляюся в напис на табличці, прикріпленій до металевого хреста, тоді змахую долонею піт з чола й знову зітхаю.
Всередині мене порожнеча. Пустка заполонила думки й оселилася глибоко в серці. Немає жодних емоцій, немає відчуття втрати. І мені не болить.
Священник ходить навколо могили, розмахує кадилом і щось бурмоче собі під ніс.
Моє тіло скували кайдани. Руки закостеніли, ноги німіють і підкошуються, спина заклякла. Хочу додому. Хочу зачинити двері й заховатися від усього світу. Хочу втекти подалі від співчутливих нещирих слів, від поглядів, сповнених жалю, від людей, які не розуміють, який вагомий і відповідальний сьогодні день.
Хочу крикнути священникові: «Чому так довго? Швидше. Нехай уже все закінчиться. Я не можу цього витримати».
Може, він прочитав мої думки, бо велить усім прощатися з покійним. Оскільки Максимова мама не приїхала на похорон, чим зовсім мене не здивувала, я маю право першою попрощатися. Віра, Максимова сестра, сидить на інвалідному візку й мовчки спостерігає. Її руки стиснуті в кулаки, на голові чорний прозорий шарф, а на колінах лежать дві троянди. Вона не плаче.
Підходжу до труни, нахиляюся й ціпенію. Максимове обличчя змінило колір, він не схожий на себе. Вуста посиніли, щоки запали, а навколо очей утворилися фіолетові кола. Мушу схилитися і поцілувати його холодний лоб, та усвідомлюю, що не зроблю цього. Це занадто, такі випробування вище моїх сил. Падаю навколішки. Я не можу. Я нездара. Затуляю обличчя долонями, і крик, випущений із грудей, здіймається аж до верхівок дерев, які досі колишуться від вітру.
Кричу голосно, пронизливо й щиро. Кричу так, як ніколи в житті не кричала.
До мене підбігає Руслан і, поклавши руки на плечі, шепоче:
— Заспокойся. Опануй себе. Все позаду.
Мої плечі трусяться, тіло здригається й сіпається. Чую навколо шурхіт і перешіптування чужих мені людей.
— Бідолашна Марта. Так побивається, — каже котрась із наших сусідок, з якими ми ніколи не спілкувалися.
— І не кажіть. Така втрата, — відповідає інша.
— А він так безглуздо помер.
Говорять ті, з ким ми навіть не віталися. Ті, хто не знав Максима, а мене пам’ятав іще дитиною. Як вони можуть шепотітися?
Господи, чому б цим людям просто не заткнутися? Це все не може бути правдою. Вони знущаються з мене своїми традиційними репліками.
Руслан тягне мене на асфальтовану стежку й трясе за плечі.
— Заспокойся, Марто.
— Угу, — мугикаю.
Моя голова теліпається на плечах, як надувний м’яч. Це відчуття мені знайоме, коли здається — ще мить, і вона відвалиться й покотиться.
— Добре, — опанувавши себе, кажу, — не хвилюйся. Все буде добре.
Близько третьої похорон закінчується і Руслан відвозить мене додому. Він пропонує скласти компанію, але я прошу його залишити мене.
Заходжу в дім і прямую до ванної кімнати. Напускаю воду і занурююся. Вода трохи прохолодна. Освіжає й бадьорить.
Надвечір, коли перші сутінки сіріють у повітрі, відчиняю вікно й сідаю на підвіконня. Чую цвіркуна і всміхаюся.
Згодом іду на кухню й відкорковую пляшку вина, наливаю червоний напій у келих і знову всідаюся на підвіконня.
На небі з’являються перші зірки. Ніч пахне свободою.
Легкий вітерець заповзає в кімнату. Висовую голову з вікна і, дивлячись на зоряне небо, голосно кажу:
— Боже, я дожила до цього дня. Невже насправді він настав?
Надпиваю вино, і мій голосний сміх злітає до зірок.

2016 рік

Вересень
Середа

— Ти все зібрала? — чую голос за спиною.
До кімнати заходить Богдана і сідає на ліжко. Їй майже тридцять, а схожа на підлітка: коротка стрижка, сяйливі зелені очі, високе чоло і жодної зморшки на обличчі.
— Не чула, коли ти прийшла, — кажу й запихаю весь непотріб з шухляди до косметички.
Богдана жує жуйку і спостерігає за моїми рухами. Потерті джинси, біла майка, поверх якої накинута джинсова куртка. Мені її не вистачатиме, особливо тих беззмістовних балачок про останні крики моди й тупого начальника відділу, який мацає дівчат у коридорах редакції. Богдана вже чотири роки працює в інтернет-виданні, отримує непогану зарплату і щовечора обіцяє собі звільнитися за першої-ліпшої нагоди. Як на мене, причин для нарікання у неї немає, адже навіть грошей їй платять удвічі більше, ніж мені за мою роботу вихователькою в дитячому садку.
— Коли ти забереш речі? — питає Богдана.
— Не знаю, можливо, в понеділок.
— Марто, ти з глузду з’їхала? — вигукує вона. Вона завжди вигукує, викрикує і при цьому махає руками. — У тебе в неділю весілля, а ти плануєш возитися з цим барахлом наступного дня після вінчання?
— Ми не будемо вінчатися, — кажу й ховаю погляд.
— А-а, — тягне вона, — тільки зареєструєте шлюб.
Дістаю з шафи взуття й кладу на дно чорної дорожньої сумки. Речей небагато, приданого немає, отож я, як бідний родич, усе втрамбую в одну валізу.
— Фотографії хоч покажеш? — питає Богдана, і в її голосі чути нерозуміння.
Навіщо вона так? Сідаю поруч неї на ліжку і зітхаю.
— Ти образилася? — запитую, хоча знаю відповідь.
— Ні, не переймайся. Це ж твоя справа і твоє весілля, кого хочеш, того і запрошуєш.
— Ми нікого не запрошуємо. Це буде скромна церемонія без шуму.
— Це ти так вирішила? — в її питанні чується гіркий присмак, і мені хочеться, щоб вона замовкла.
— Не я. Ми вдвох вирішили.
Богдана кладе голову мені на плече, і я вже сумую за нею. Три роки ми разом знімали квартиру, готували один суп на двох, обмінювалися одягом, шепотілися ночами, втішали одна одну і реготали, дивлячись комедії. Я про Богдану знаю все: розумію її настрій з одного погляду, ціную відвертість, мирюся з вибуховим характером. Знаю напам’ять усі пісні Олександра Пономарьова, бо вона його боготворить, через день готую плов за рецептом моєї мами, бо Богдана каже, що смачнішого ніколи не куштувала.
Як могла, я підтримувала її, коли вона розірвала стосунки зі своїм хлопцем і втратила дитину. Викидень психологічно травмував Богдану, хоча вона вдавала, що давно змирилася з втратою. Тепер вона заливає горе дешевим вином у нічних клубах, курить якусь траву, від якої у неї тьмариться у голові, і щоночі спить з якимось іншим чоловіком, пояснюючи це тим, що здійснює акт помсти за те, що її колись кинули.
Знаю її так, як не знає вона мене. Я звикла замикати свої страхи й проблеми, намагаюсь не відкриватися людям, і це мене влаштовує.
— Ми будемо бачитися, — кажу, аби хоч щось сказати.
Вона мовчить, і гнітюча тиша важкою брилою давить мені на груди. Причина одна — їй не подобається Максим, як і вона йому. Спочатку я гадала, що глибоко в душі Богдана мені заздрить, однак тепер розумію, що тут щось інше.
Вона підводиться з ліжка і йде на кухню. Лишаюся в кімнаті й прокручую в голові уривки розмови. Чому вона так себе поводить?
Ніколи раніше Богдана не дозволяла собі втручатися у моє життя, не нав’язувала власного бачення, не кидала висловлювань з приводу мого рішення. Щось було не так. Чи, може, я занадто намагаюся вберегти свій світ від стороннього ока? Чи це звичайне хвилювання? Певно, так, адже всі наречені хвилюються і зважають на те, що не варте уваги.
Внутрішній голос нашіптує й нашіптує, ніяк не може заспокоїтись. У серці оселяється нав’язлива тривога.
До кімнати зазирає Богдана, тримаючи в одній руці бутерброд з ковбасою, а в іншій кружку з чаєм, і каже те, що остаточно вибиває ґрунт у мене з-під ніг:
— Знаєш, Марто, або твій Максим звичайнісінький скупердяй, або насправді такий, як я про нього думаю, — кидає вона, але так і не озвучує своїх думок щодо мого майбутнього чоловіка.
Мовчки відвертаюся від Богдани, дістаю старий ранець і починаю акуратно складати свою невеличку колекцію порцелянових ляльок.

Вересень
Четвер

Кабінет Зої Павлівни розташований у кінці коридору. Відпрацювавши першу зміну в садочку, йду до завідувачки. Діти сплять, про що свідчить не притаманна цьому місцю тиша.
Зоя Павлівна оперлася на спинку високого крісла, потонувши в ньому. Окуляри в тонкій оправі тримаються на кінчику носа, і мені хочеться їх трохи підсунути. На тонкі вуста нанесено густий шар червоної помади, на щоках стільки пудри, що вона от-от посиплеться, а очі губляться на яскраво нафарбованому обличчі. На зріст вона висока, широка в плечах і має швидше чоловічу, ніж жіночу статуру. Це особливо кидається у вічі, коли вона вбирається в сукню — тоді плечі видаються аж надто кремезними.
У кабінеті завідувачки садка стіни обвішані грамотами й дипломами; там, де лишилося вільне місце, вона втулила портрет Шевченка, а зверху вчепила вишитий рушник. Типовий кабінет типової завідувачки.
— Заходь, — каже, помітивши мене в дверях.
Про весілля знає весь садочок, адже, як любить повторювати Зоя Павлівна, «ми одна родина, і секретів між колегами не може бути». З її трактуванням я не згодна, проте свою думку тримаю при собі.
— То коли? — питає і пильно вдивляється мені в очі.
— У неділю.
— В цю неділю? — здивовано перепитує.
— Так.
Мої короткі відповіді їй не подобаються, однак нічого не можу з собою вдіяти. Я не з тих, хто засяде в кабінеті начальниці й патякатиме про приготування до весілля: від фати аж до планів відносно майбутніх дітей. Смішно, але якби мене запитали про фату, то я знітилась би, адже вбрана буду у звичайнісіньке плаття бузкового кольору. І щодо дітей планів у нас ніяких немає. Принаймні поки що.
Зважаючи на це, розумію, що я нецікавий співрозмовник і весілля у мене буде нецікаве — примітивно просте й банальне. Звісно, за мірками пліткарок нашого садка.
— Підпишете заяву? — кладу на стіл аркуш з нахиленими вправо літерами.
— На скільки днів? — спершу питає Зоя Павлівна, а тоді переводить погляд на написане.
— На два.
Її брови від здивування підскакують і ховаються за гривою русявого волосся. В цей момент вона схожа на клоуна, який вдало імітує приголомшеність.
— На два? — перепитує.
— Так.
— Але ж… Так мало. Я можу відпустити тебе на тиждень.
— Ні, дякую, — веду своє, — двох днів досить.
Вона міркує і не намагається приховати свого збентеження.
— Ми не поїдемо у весільну подорож, — кажу, не розуміючи навіщо.
Мої слова звучать, мов виправдання, хоча я не збираюся виправдовуватись. Кому яке діло? Моє весілля — це моє весілля. Моє подружнє життя — це моє подружнє життя.
— Авжеж, — каже Зоя Павлівна, і її брови поволі повертаються на місце, — не в тому річ. Звичайно, не кожен із нас може дозволити собі весільну подорож. Я всього лише подумала, що тобі хотілось би відпочити, облаштуватися на новому місці.
Мовчу. Що тут скажеш?
— Ти ж переїдеш до нього? — питає й свердлить мене поглядом.
Гадаю, я зменшуюся в розмірах.
— Так, переїду.
— У нього квартира?
Чорт, що їй до того? Квартира, палац чи хлів? Чому людям так конче потрібно запхати носа у чуже життя і винюхати всі подробиці?
— Квартира. Малосімейного типу, — крізь зуби проціджую. Кладу руки на коліна і почуваюся школяркою, яку викликали в кабінет директора школи.
— А, — протягує Зоя Павлівна і поправляє окуляри, — може, краще було б у твого батька оселитися?
Пішла в хід важка артилерія — поради, якими завідувачка сипле направо й наліво. Зоя Павлівна добре знала мою маму, тому повсякчас пояснює свою турботу про мене материнськими почуттями. «Ти ж мені мов дочка», — часто полюбляє казати завідувачка, і я певна, що вона вважає, ніби давні приязні стосунки з мамою дають їй право втручатись у моє особисте життя. Але я так не думаю.
— Ну, як хочеш, — зітхає вона й підписує заяву, — я хотіла, як краще.
— Дякую, — відповідаю й намагаюся всміхнутись. Хоча не бачу себе у дзеркало, та знаю, що посмішка крива й натягнута, а очі сполохані й перелякані.
— Марто, — гукає Зоя Павлівна, коли я рушаю до дверей кабінету, — зичу щастя.
— Дякую, — знову видушую посмішку й виходжу в коридор.

Замовити книжку

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *