Я їм ложкою прямо з каструлі вчорашнє холодне рагу.
Можна було б погріти його на свічках, наприклад, але день зранку був непростий. І якось не до експериментів.
Я доходила на роботу під звуки вибухів. Мені лишалося всього метрів сто до офісу. І я побігла.
Востаннє так бігла на заліку з фізкультури в одинадцятому класі. Хоча, підозрюю, якби я так бігла тоді, то мене б одразу за взяли в юнацьку збірну з легкої атлетики.
А так я сиджу, їм холодне рагу і тулюся боком до ще холодної батареї. Зате в мене є гаряча вода, то я вже по-панськи набрала її в пляшки і заклала під ковдру в ліжко.
Я сиджу, їм рагу на кухні й роздивляюся вікна в будинку напроти: сьогодні значно більше вікон світяься тьмяним, ніж учора чи позавчорах.
Місто звикає до темряви.
Й починає з нею боротися.
Тож я ставлю свою кволу напівзаряджену лампу на підвіконня, щоб той, хто в будинку напроти, теж бачив в моєму вікні світло.
Бачити світло – вкрай важливо.
Нас не можуть знищити бомбами й кулями, тож хочуть знищити зневірою і відчаєм.
Холод й пітьма покликані вбити надію.
Але – зась.
Бо коли скінчиться зарядка в лампі, я поставлю на підвіконня свічку.
Щоб тьмяне світло моєї оселі підтримало вогник у чиємусь серці з будинку навпроти.
Мені ніколи не подобався вислів, що те, що нас не вбиває, робить сильнішими.
Він дуже болісний, бо спроби вбити лишають рани й шрами.
Але це справді так: намагаючись вбити нас, вони роблять нас сильнішими.
Тож не на тих напали, хлопці.
Нічого вам не світить.

Фото з сайту https://delo.ua/