Бенджамін МОЗЕР «ЗОНТАҐ. Життя і творчість» Пер. з  англ. Наталія КЛИМЧУК
Палітурка. 688 с. 2023 р.
Відзначено преміями: Пулітцерівська премія в номінації «Біографії» (2020), Фіналіст Lambda Literary Award, Фіналіст PEN/Jacqueline Bograd Weld Award for Biography, Найкраща книга року за версією O Magazine, Milwaukee Journal Sentinel, Seattle Times

Приголомшлива історія життя й творчості, або життєтворчості Сюзан Зонтаґ, яка змінила культуру ХХ століття. Письменниця й громадська діячка, філософ, сценарист, режисер театру і кіно, авторка фундаментальних праць про фотографію і стиль, мистецтво і політику, літературу й пристрасть, гендер і сексуальність … страждання й біль.

Журналіст і перекладач Бенджамін Мозер працював над романом-портретом однієї з найславетніших інтелектуалок ХХ століття понад сім років, вивіряючи факти і розвінчуючи міфи, та створив цілісну картину з розповідей понад 600 людей (з різних куточків світу — від Мауї до Стокгольма, від Лондона до Сараєво). А також сучасників, друзів і рідних, які вперше публічно розповіли про стосунки із Сюзан, як зокрема Енні Лейбовіц.

У чому ж її таємниця? Невже лише в прагненні «більше бачити, більше чути, більше відчувати»? Й чому на смертному одрі вона сказала: «єдина реальна річ — це книжка»? Що було реальним і справжнім для цілеспрямованої дівчини з передмістя, яка стала легендою і рольовою моделлю для багатьох жінок сучасного світу? На ці й інші запитання — відповіді у монументальній книзі Бенджаміна Мозера, за яку він отримав Пулітцерівську премію (2020) у номінації «Біографії».

Частина ІІ

Розділ 11

Яке значення ви вкладаєте у слово «значення»?

«Вона відчула непогамовне бажання поїхати у Європу, — писала Сюзан в одному з неопублікованих автобіографічних оповідань, — і всі міфи Європи відлунювали в її голові. Корумпована Європа, стомлена Європа, аморальна Європа».1 Це була та Європа, яка зачарувала її, коли вона уперше прочитала Томаса Манна, інтелектуальне і любовне доповнення до її чернечого життя з Філіпом.

«Романтична за темпераментом, вона мріяла про життя волоцюги у Європі, і любовні пригоди, і славу». Родинне життя змусило її потамувати амбіції, стати практичною і піти на компроміс, обравши «власну кар’єру, але в тому самому світі», що й Філіп.2 Це був не просто безпечний вибір: у 1950-х жінка в науковому середовищі все ще залишалася першовідкривачем. І все ж, здавалося, що принаймні інтелектуально університет був настільки сприятливим середовищем, наскільки людина її інтересів взагалі могла знайти для себе. Однак її романтичний темперамент бунтував. За браком альтернативи вона вагалася залишати єдине товариство, яке знала відтоді, як поїхала до Берклі у п’ятнадцять років. Вона залишатиметься у ньому навіть після того, як поїде за кордон.

Усе в Оксфорді — його середньовічна архітектура, його авторитетна назва, його інтелектуальна романтика — промовляло до честолюбних прагнень Сюзан. Але в Оксфорді було зимно і вогко.3 Стара Британія, за якою американці завжди визнавали перевагу, була обдерта до нитки. Вона все ще приходила до тями після війни, тож Сюзан посіло розчарування. «Озираючись назад, тяжко пояснити, — розповідала її знайома, Джудіт Спінк, — як американці приїздили із заможнішого, щасливішого, світу, якому більше поталанило». Зонтаґ «прагнула забратися з Америки геть», казав тогочасний друг Бернард Донаг’ю, але тепер вона «направду дуже нудьгувала за Каліфорнією». Більшість розмов точилися навколо того, «як вона мерзне і чому не працюють англійські системи централізованого опалення».4 Спінк розповідала, що Сюзан часто нарікала на холод: «Мені запам’яталося, бо під одягом вона носила піжаму».

Розчарування Сюзан було таким самим відчутним, як і її вищість. «Серед нас, із ким вона познайомилася в Оксфорді, її присутність була, без сумніву, присутністю стриманої сили, — розповідала Спінк. — Частково це було пов’язано з її зовнішнім образом темного принца. І саме принца, — якщо брати до уваги її домінування». Через багато років, щойно щоденники Сюзан вийшли друком, Спінк вразила та невпевненість у собі, яку вони продемонстрували. «Ми не бачили слабкостей, — сказала вона. — У всіх сенсах вона виказувала перевагу. Була підозра, що вона знає значно більше, ніж вважає за потрібне висловити». Той темний принц одягався з ніг до голови у чорне, тож коли Спінк уперше побачила, як Сюзан крокує у ковбойських чоботях через квадрат оточеного будівлями дворища, то замислилася, звідки ж вона може бути: «Південна Америка? Гіндукуш?»5

Цей зовнішній образ не був таким уже безхитрісним. «Я ніколи нічого не казав про її ковбойські чоботи, — розповідав Бернард Донаг’ю, — та через якийсь час вона сама звернула на них мою увагу. Відчувалося деяке роздратування, що взуття мене не вразило».

У живописі, як і в архітектурі, літературі, а також у теології, митці та мислителі двадцятого століття намагалися відшукати осердя вищого сенсу, якщо таке осердя взагалі існувало, тобто знайти форми, які можна покласти в основу перебудови зруйнованого світу. Однак якщо Зонтаґ і тяжіла до цих ідей в інших царинах, наприклад, у танці та живописі, то філософія, що прагнула відкрити формули у мові нарівні з математичною моделлю, у неї ентузіазму не викликала.

«Пригадую, як запитав свого викладача з філософії про значення якогось поняття, — розповідав Донаг’ю, — і він відповів: “Яке значення ви вкладаєте у слово ‘значення’ ”?» Джонатан Міллер, актор і режисер, який стане другом Сюзан, разом із Джоном Клізом висміяв цей спосіб мислення у скетчі «Оксбриджська філософія»:

КЛІЗ: Так, так.

МІЛЛЕР: Скажіть мені, чи вживаєте ви зараз «так» у стверджувальному значенні?

КЛІЗ: (обережно, після вдумливої паузи) Нііііі.6

«Її інтерес до філософії був ширшим», — розповідав Донаг’ю. Вона написала відому книжку про Фройда, була знайома з амбітними мислителями — від Стросса до Ґерта, Таубеса і Маркузе. «Аналітична філософія була надто тісною й академічною для неї», — розповідала Спінк. Саме тоді, коли вона намагалася повернути собі запал, за допомогою якого просунулася аж так далеко, цей різновид філософії відгонив містером Касобоном і тими чоловіками, яких вона вважала нікчемними і позбавленими ознак статі. «Існує такий тип — незайманка чоловічої статі, яких в Англії не бракує», — писала вона у щоденнику.7 Сексизм був всюдисущим, але неочевидним — «В Оксфорді ніщо не було очевидним», а чоловікам, на її думку, вдавалося і бути «проти жінок, і не бути справжніми чоловіками водночас».

Це пояснювало її захоплення Донаг’ю. Він був тим рідкісним студентом Оксфорду з робітничої родини, хоча пізніше отримав титул барона Донаг’ю Ештонського за службу при трьох прем’єр-міністрах від Лейбористської партії. («Я чув, що при чотирьох», — розповідав він, акуратно вказуючи, що ця цифра не була перебільшенням.) На якомусь ланчі під час прийняття він вистежив ще одну обдаровану людину, яка не належала до цього кола. «Я збагнув, що вона, схоже, є сторонньою в цьому колі. Ми непомітно опинилися поруч і потеревенили. Вона не приховувала, що нудиться» — розповідав він.

«Я одразу ж відчув потяг до неї. Вона мала у певному сенсі приголомшливу зовнішність. Чудова будова обличчя, гарні темні очі, гарне волосся. Була дещо висока і незґрабна, трохи кутаста і тому подібне. Не з тих панянок, які мені зазвичай подобалися. Я люблю тендітних, маленьких, милих жінок, а вона такою не була».

За ініціативою Сюзан вони розпочали стосунки, передусім філософські, хоч у них і траплявся епізодичний секс. Вони обоє вважали себе радикалами, але відмінності у їхніх лівацьких поглядах були показовими. Донаг’ю дотримувався переконань політика-практика у справдешньому світі: «Мене цікавили банальні речі на кшталт забезпечення людей домівками, пенсії для людей, такі-от нудні речі».

Він побував в Америці:

«Я їздив у Кентуккі, щоб узяти участь у шахтарському страйку. Там від куль гинули люди, а я вистежував судового адвоката, про абсолютну корумпованість якого знав. Вона нічим таким не цікавилася. У неї були оті величні ліві інтелектуальні ідеї. Тобто дослідження власної сексуальності та власного життя у всіх подробицях, а також скептицизм щодо усіх державних органів та закладів і відраза до усіх режимів і тому подібні речі».

Для Сюзан радикалізм означав можливості для особистої свободи та творення себе, однак, на свій потяг до жінок натякала двозначно. «Вона говорила, як треба виростати з цього суспільства, яке бачить тебе тільки одним-єдиним способом, — розповідав він. — У якому передбачається, що жінка мусить вийти заміж за чоловіка, має бути в непорушному шлюбі із чоловіком. Вона хотіла відкривати для себе інше і розповідала мені, що хоче робити».8

Спочатку вона щовечора писала Філіпові листи, котрі надсилала авіапоштою. «Упродовж дня я подумки складала листа, — писала вона. — Завжди розмовляла з ним подумки. Розумієте, я так звикла до нього. Я почувалася у безпеці. Я не почувалася окремою людиною».9 Однак, вона говорила про нього зневажливо з Бернардом, чия маскулінність разюче відрізнялася від Філіпової. Сумнозвісний іпохондрик10 (Сюзан називала його «неврастеніком»11), Філіп обіцяв приїхати до Оксфорду, але передумав, бо поїздки погано впливали на його нерви. Це здавалося нікчемністю з боку людини, заклопотаної відважним творенням себе.

Але — як і в її ставленні до політики — позитивне творення себе могло іноді непомітно переходити в соліпсизм. Залишила сина, але «з її слів складалося враження, ніби сумує за ним, — розповідав Бернард. — Вона ясно відчувала, що приносить жертву. Я розумів, що вона ніколи не усвідомлювала до кінця, що її син напевне також за це чимось платить». Джуді Спінк турбота Сюзан про сина також видавалася дивною, особливо коли Сюзан зробила спробу позалицятися до неї: «Вона показала мені ту світлину Девіда Ріффа, де він малий крихітний хлопчик. А я не могла ув’язати цього з її сексуальними домаганнями до жінки. Щойно я побачила те фото, моя відповідь була: “Ні! Припини негайно”».

Можливо, якби не було такої неослабної концентрації уваги на собі, вона не могла б ухвалити тяжкі рішення, що постали перед нею. Донаг’ю зауважував, що Сюзан не мала почуття гумору і була надміру щира. Але вона уперше від часу її болісного рішення поїхати у Берклі була змушена ухвалити наступне рішення про те, що збирається робити зі своїм життям. Чиказький університет дав їй «правильний керунок». Одруження, магістратура і материнство — теж. Тепер ціною усієї неясності та непевності незалежного життя їй була дарована свобода.

Пізніше вона називатиме 1950-ті втраченим десятиліттям. Але ту силу, яку її оксфордські друзі вважали нездоланною, породила десятилітня еволюція — від «доходяги» у Берклі до темного принца, з яким запізналися її товариші по навчанню в Оксфорді. Її учнівство закінчилося, і вона була готова стати дорослою людиною. Філософ права Г. Л. А. Гарт описував її взаємовплив з іще однією оксфордською знаменитістю, Сером Ісаєю Берліним:

«Серед його найгрізніших критиків — міс Сюзан Зонтаґ. Вона має рацію, вважаючи, що він дещо недбалий у деталях, але помиляється, що в нього не було спалахів великої проникливості та осяяння. Думаю, їй подобається тут власний термін, хоча вона відверто визнає, що має невисоку думку про усіх, окрім [філософа Дж. Л.] Остіна, чиї лекції про дані чуттєвого сприймання викликали у неї захват».12

З Бернардом вона говорила про «нудний Оксфорд, крах інтелектуалів. Після мого спілкування з деякими з них я схилявся до думки, що вона не помиляється». Однак, як і Гарт, він вважав, що це була лише частина реального стану справ. «Я любив Оксфорд. Хоча вона в усіх сенсах мала рацію, говорячи про його слабкі сторони, однак не бачила його хорошого боку». За інших обставин, раніше, побачила б. Вона потребувала чогось радикального. Чогось теплого. У грудні, в кінці осіннього триместру вона поїхала до Франції і не повернулася.

У 1957 році, коли Нью-Йорк і досі струшував із себе пережитки провінціалізму, а Лондон був зачуханою столицею імперії, що руйнувалася, Париж мав вплив найбільш передового міста світу. Престиж його мови на той час дорівнював престижу англійської, можливо, навіть перевищував його, а для амбітних людей з десятків тисяч Тусонів з різних куточків земної кулі його назва була синонімом мистецтва, архітектури, науки і філософії, моди і слави, сексу і парфумів, у певному сенсі жодне сучасне місто не було йому конкурентом. Сюзан подалася у Париж у пошуках цього всього, але понад усе — у пошуках поперед­ньої версії самої себе, потенційно щасливої жінки, переродженої у Берклі, а потім швидко заштовхнутої в неможливий шлюб.

Сюзан поїхала передусім для того, щоб знайти Гаррієт Сомерс, уособлення того першого звільнення. Вони не бачилися майже десять років. Гаррієт жила в Парижі з початку 1950-х. Час від часу обидві давалися знати одна одній, і навіть у листі Гаррієт, де повідомила про своє одруження, вона зізналася, що любить її («Це трансцендентний факт»).13 У липні 1951-го, під час першої подорожі до Європи, Сюзан написала: «Я у Парижі. Зустріньмося у Нотр-Дамі». І додала у стилі детективних романів: «Не можу бачитися з тобою так, щоб про це дізнався мій чоловік», тож Гаррієт припустила, що Філіп знав про їхні минулі стосунки.14 У 1954-му Гаррієт повернулася в Нью-Йорк, де її матір розбив рак. Якраз перед смертю, у грудні, мати

«розплющила свої змучені очі й зустрілася зі мною поглядом, і, прагнучи заспокоїти її, я сказала: “Мамо, знаєш того ізраїльського молодика, про якого я тобі розповідала? Я, може, й вийду за нього”. “Ні, не вийдеш”, — прошепотіла вона. „Чому ні, мамо?” — здивовано запитала я. “Тому що, тому що, — вона силкувалася вимовити це, — тому що ти більше любиш жінок”, — і її очі заплющилися на глибокому здушеному зітханні».15

Ця драматична репліка, вимовлена на смертному одрі, виявилася неправдою: Гаррієт була здебільшого схильна до гетеросексуальності. Але за рік до смерті матері вона зустріла американку кубинського походження Марію Ірен Форнес^[1], одну з найвпливовіших постатей у своєму житті, і — незабаром — у житті Сюзан. Їхній буремний любовний зв’язок («Кохаю тебе, Ірен. Як же добре ти вдовольняєш мою потребу болю!»16) багато років уривками тлів і захлинався, при цьому Гаррієт одночасно підтримувала не менш напружені стосунки, також уривками, зі швецьким художником Свеном Бломбергом.

Якраз коли Гаррієт порвала і з Ірен, і зі Свеном, у цю легкозаймисту суміш втрутилася Сюзан, яка шукала нового життя.

Вона відчайдушно прагнула кохання, відчайдушно прагнула кохання жінки. У січні, коли «присадкувата, вичепурена білявка» почала підбивати до неї клинці, її охопило хвилювання, і вона зізнавалася: «Я не відчула до неї потягу, але було так хороше опинитися, так би мовити, удома, відчути до себе інтерес жінок, а не чоловіків».17 Гаррієт була її першим великим коханням, і саме від Гаррієт вона чекала допомоги у творенні нового життя.

Але кохання не було взаємним. «Не впевнена, що хочу з нею бачитися», — зізнавалася Гаррієт у щоденнику навіть перед тим, як Сюзан приїхала. А щойно та дісталася до місця, Гаррієт написала: «Яка ж вона красуня! Але мені так багато чого в ній не подобається… те, як вона співає, по-дівчачи і фальшиво, те, як вона танцює, неритмічно й удавано еротично… Бідолашка! Я, мабуть, справді не маю до неї почуттів, і все ж вона каже, що кохає мене, а мені саме це зараз потрібно чути!»18

Після розчарувань в інших людях, кожна з них прагнула чогось такого, що може запропонувати нова коханка. Сюзан хотіла такої пристрасті, яку пережила десять років тому, Гаррієт — хотіла Ірен. «Вразливість і незахищеність Сюзан неприємна мені, — писала Гаррієт. — Вона здається такою наївною. Чи відверта вона? Я справді не можу повірити, що вона говорить щиро». Ніби для того, щоб довести, що вона дійсно не була відвертою, Сюзан прочитала щоденник Гаррієт, «ця уривчаста, несправедлива, жорстока оцінка мене, яка завершується думкою, що я дійсно їй не подобаюся, але моя пристрасть до неї — прийнятна і своєчасна. Бачить Бог, як боляче, я обурена і принижена».19

Сюзан замислилась, чи мала право підглядати у щоденники Гаррієт. «Чи почуваюся я винною, прочитавши те, що не призначалося для моїх очей?» І дає тверду відповідь: «Ні. Одна з головних (соціальних) функцій приватних записів чи щоденника полягає саме в тому, щоб його крадькома прочитали інші люди».

Коли Сюзан зверталася до інтелектуальних виправдань, аби обґрунтувати емоційні реакції, яких соромилася, вона зазвичай вдавалася до такої аргументації. Та якщо вона згрішила проти Гаррієт, то й Гаррієт також згрішила проти неї, знаходячи власні виправдання для того, аби дозволити любовним стосункам тліти ще довго потому, як вона повинна була їх обірвати. Ці стосунки, зрозуміла вона ще до того, як це усвідомила Сюзан, були приречені, а найперше почуття, що виникає від читання тогочасних щоденників і Гаррієт, і Сюзан, — жах.

Особисті потрясіння Сюзан були такими глибокими, що вона писала про Францію дуже мало. Вона заледве говорила французькою, вона залишила Філіпа та Девіда, вона залишила Гарвард і Оксфорд. Вистачило кількох днів, щоб зрозуміти, що Гаррієт не замінить Філіпа, а Сюзан відмовляється від кар’єри, у яку вкладалася майже десять років, і при цьому не має життєздатної альтернативи. Відмова від шлюбу та кар’єри могла б дати швидку свободу, але водночас це могло означати і бідність, і поразку. Вже через кілька днів після приїзду вона зауважила

«ті rates^[2], невдахи-інтелектуали (письменники, художники, претенденти на звання докторів наук). Люди на кшталт Сема Вольфенштайна, з його кульгавістю, портфелем, його порожніми днями, його нездоровою пристрастю до фільмів, його скнарістю й одержимістю копирсанням у смітті, його сповненим нудьги родинним гніздом, від якого він рятується утечею, — жахають мене».20

Місто було повне таких rates. Вони кучкувалися на Лівому Березі, між Сорбонною та кафе Сен-Жермен-де-Пре. Багато хто з людей, з якими Сюзан познайомилася там за кілька місяців, стануть глибоко важливими у її житті, інші — перетворяться на саме таких невдах, якою вона найбільше боялася стати.

Серед цих нових друзів була на десять років старша за Сюзан Аннетт Міхельсон. До 1958-го Міхельсон вже прожила кілька років у Парижі і пропрацювала на посаді арт-критика газети «Інтернешенал Гералд Тріб’юн». Вона навідувалася до найбільш передових мистецьких кіл Франції. Її партнер, Бернард Фрехтман, був американсьим перекладачем Жана Жене, а Міхельсон знала Жана-Поля Сартра та Симону де Бовуар, чию книжку «Чи треба спалити де Сада?» переклала у 1953-му. Ця юрба збиралася у «Кафе де Флор» («Cafй de Flore») і являла собою поєднання світського чару та інтелектуальної строгості, що різко контрастувало з пліснявою прохолодністю Оксфорду. Усе це і насамперед ці люди відіграють роль шаблону для її власного життя: «Усвідомлюю, — написала вона кількома роками пізніше, — яким важливим став для мене Сартр. Він — модель, ця його переповненість, ця прозорість, це знаття. І поганий смак».21

У лютому через Аннетт вона познайомилася із Сартром вдома у філософа Жана Валя на ру Ле Пелетьє. Вона описала кожну деталь помешкання — північноафриканські меблі, його бібліотеку з десяти тисяч томів, а також туніську красуню-дружину Валя, на тридцять років молодшу за нього.22 Цей світ був настільки далеким від усього, в чому зростали Сюзан чи Аннетт, що мусили пристосовуватися, аби бути прийнятим у нього, хоча Аннетт, на думку багатьох, сягнула в цьому задалеко. (В устах єврейської дівчини з Брукліна бездоганний британський акцент здавався чимось надмірним.) Але знайомі у Парижі сходилися на думці, що вона безперечно обдарована, а Сюзан вважала її запаморочливою. «Спочатку Сюзан з великим ентузіазмом і захопленням стала її шанувальницею, — розповідав Стівен Кох, який пізніше зблизився з ними обома. — Сюзан була під великим враженням від Аннетт, а Аннетт — від неї».23

Інтереси Аннетт стали одкровенням для Сюзан з її надзвичайно традиційною освітою, частина якої в Америці полягала у явних національних упередженнях. Якщо Німеччина й зазнала краху, та престиж німецької культури — не зазнав. Такі місця, як Чиказький університет і Гарвард, були в полоні традиції, яка тягнулася від Фройда і Маркса до сучасних мислителів, серед них — Манна, й Адорно, і Маркузе, і Штрауса. Вони були «абсолютно незацікавлені у повоєнній континентальній культурі», казав Кох, яка, по суті, означала культуру Франції.

Однак культуру Франції було не так легко відкинути. Економічно Франція зазнала значно менших руйнувань, ніж Британія. Її письменники набагато менше цікавилися касобонівською дріб’язковою казуїстикою, ніж нагальними питаннями людства, що постали після нацистської окупації, та власним спадком французького Просвітництва. Саме у Франції вийшли друком багато які найвидатніші модерністські твори — Генрі Міллера, Джеймса Джойса, Семюела Беккета, Владіміра Набокова — англійською мовою, тоді як вони були заборонені в англомовних країнах. Французькі філософи та письменники, серед яких — Жене, Бовуар, Сартр і Камю, були у переліку найвпливовіших у світі, і Сюзан писатиме про них усіх. Французькі кінематографісти, наприклад, Ґодар, Рене та Брессон, породили ще одну плідну тему. Нікого з них не сприймали всерйоз в англо-американських академічних колах.

Аннетт Міхельсон сприймала їх серйозно. «Аннетт була у великому захопленні від Сюзан», — розповідав кінематографіст Ноель Берч^[3], який підтримував таємний любовний зв’язок з Міхельсон навіть коли вона була в офіційних стосунках із Фрехтманом. «Сюзан захоплювалася Аннетт ще більше».24 В Аннетт було дещо таке, чого бракувало Сюзан, і Зонтаґ знала, що їй цього бракує. Аннетт мала зірке око. «Вона була значно чутливіша до мистецтва в цілому, ніж Сюзан, — розповідав Стівен Кох, — і мала справжнє бачення критика. На мене справила велике враження її глибока непересічна чутливість до мистецтва, якої Сюзан не виявляла. Я почав розуміти, що означає взяти гіперчутливість до мистецтва і перетворити її на мову».

Припущення, що Сюзан була нечутливою до мистецтва, хоч яким би дивним воно здавалося, отримало широкий резонанс.25 У Лос-Анджелесі Меррілл Роден зауважив її глибоку чутливість до музики. Та, можливо, внаслідок такої самої глибокої невпевненості в собі, вона розвинула схильність ховати емоційні реакції під словесами схоластики. «Сюзан доводить мене до сказу, — написала Гаррієт у квітні 1958-го, — своїми довгими науковими поясненнями тих речей, які можна легко побачити, якщо маєш очі та вуха, як Ірен [Форнес]. У Прадо вона довго розводилася про Босха, аби просто пояснити, що жінки становлять кістяк Церкви. На мою думку, ці азбучні трактати нестерпні!»26

Сюзан зростала, «намагаючись і бачити, і не бачити», тож бачення для неї завжди буде певним зусиллям. Щось у ній навіть, здавалося, взагалі опиралося тому, аби бачити. «Вона могла заборонити Девіду визирати з вікон автобусів чи потягів, коли вони були в дорозі, — розповідала одна з тих подруг, які пізніше з’явилися у Девіда, Джоанна Робертсон. — Вона часто казала, що йому треба почути все про якесь місце, дізнатися факти та історію, щоб зрозуміти його, а от визирання у вікно не дасть йому нічого. Вона сама ніколи не дивилася у вікна під час подорожей, пам’ятаю, що завжди говорила про місця, де ми були, чи куди прямували, але ніколи не виявляла цікавості просто визирнути назовні, щоб побачити їх». Девід розповідав Джоанні про одну з перших дитячих поїздок до Лондона. Він пильно дивився у вікно, намагаючись охопити цю абсолютно нову країну. Сюзан звеліла йому не дивитися. До кінця життя Сюзан, під час мандрівок потягом утрьох, вони могли бачити, як рішуче вона дивиться просто перед собою. «Пам’ятаю, як Девід і я переморгувалися — зрозумілий тільки нам жарт щодо її остаточної відмови просто визирнути назовні й сприйняти те, що бачить. Світ, який він є, без прикрас, тут і зараз. Жодного зв’язку».27 Але саме тому, що бачення не приходило природно, вона була змушена розмірковувати над ним так, як не довелося б людині, якій це давалося без зусиль. Це зусилля відчувається у її ранній прозі, яку часто лають і яка передала ці реакції словами. І саме Зонтаґ, не Міхельсон стала великим критиком свого покоління. «Назвіть книжку, яку написала Аннетт Міхельсон, — казав Стівен Кох. — Немає жодної».

«Аннетт — страшна людина, — казав Ноель Берч. — Усе життя вона відлякувала людей». Врешті-решт, вона відштовхнула і Сюзан, а її розум став деструктивним. Про неспроможність Міхельсон реалізувати ранню обдарованість Стівен Кох казав таке: «Причиною був садомазохізм». Берч сам визнавав себе вірагофілом^[4], який цікавиться жінками, що вправляються у бойових мистецтвах: «Єдине його бажання — це щоб вийшли дівчата, зодягнені в чорну шкіру, здерли з нього оксамитовий костюм, і відкупали його по яйцях».28

У новому товаристві Сюзан був розповсюджений інтерес до садомазохізму. Вона була не єдиною, хто вважав кохання взаминами між володарем і рабом. Ще один новий друг, гомосексуал-садомазохіст Елліотт Штайн, «славився своєю колекцією канчуків».29 Гаррієт Сомерс переклала «Нещасну долю доброчесності» Маркіза де Сада у 1953-му для авангардного видавця Моріса Жиродьї, який час від часу видавав порнографію. Крім того, він опублікував багатьох послідовників де Сада у французькій літературі двадцятого століття, зокрема і Жоржа Батая і Анну Декло, яка під криптонімом Полін Реаж написала «Історію О». Зонтаґ розлого розгляне їхні твори у «Порнографічній уяві».

Зв’язок між сексом і болем був для неї таким природним («Усі стосунки, по суті, мазохістичні», — казала вона Берчу.30), що вона ніколи не могла уявити любовне партнерство рівних між собою людей, яке постулював Фройд. Її «найглибше переживання» того, як мати давала, а потім відбирала свою любов, постійно повторювалося.

Гаррієт видавала своє почуття назовні скупими ковтками, яких заледве вистачало, і Сюзан вдячно та жадібно ковтала його: «Думаю, з моїм зболеним серцем + тілом, якому немає застосування, вимагається не так багато, щоб ощасливити мене».31 Кількома тижнями пізніше вона описала «повний крах» стосунків з Гаррієт і те, як «сліпо мандрує крізь хащі болю». Але, як і «бідні звірі, що сплелися рогами» у «Нічному лісі», ті стосунки болісно тяглися далі.32 У квітні вони провели два тижні в Іспанії та Марокко. У червні Сюзан занотувала, що «жити з Гаррієт — означає переживати тотальну наругу над своєю особистістю — над моєю вразливістю, моїм інтелектом, усім, хіба крім зовнішності, яка викликає навіть не критику, а обурення».33

Гаррієт майже не заперечувала. «Мої несвідомі ревнощі доведені до стану крайнього збудження, — писала вона у січні, — бо її хочуть усі — і чоловіки, і жінки. Хоча вона не так вже й подобається мені, я заздрю її успіху».34 Ці ревнощі навіть призводили до насилля, коли Гаррієт ударила Сюзан в обличчя на якійсь вечірці. Аллен Ґінзберґ, чия поема «Лемент», один з пам’ятників біт-покоління, вийшла друком у 1956-му, запитав Гаррієт, чому вона так паскудно поводилася із Сюзан, адже Сюзан врешті-решт була молодшою і гарнішою. Гаррієт відповіла, що саме це й було причиною.35

Гаррієт визнала й те, що залежала від Сюзан фінансово. Зонтаґ не можна було назвати багатою, але в неї був ґрант, а Філіп, який нічого не підозрював, також надсилав гроші. На додачу до мандрівки в Іспанію та Марокко, подруги подорожували в Грецію й Німеччину. Сором’язливість і невпевненість Сюзан, прагнення бути покірним партнером виразно даються взнаки і в її щоденниках: «То правда (в цьому мене звинувачує Гаррієт), я не дуже кмітлива щодо інших людей, щодо їхніх думок і почуттів, хоча і впевнена, що маю здатність до емпатії та інтуїції», — писала вона у червні.

Як і «гострому оку», емпатії та інтуїції навчитися складно, що вона й продемонструвала, коли все перекинулося догори дриґом. Сюзан могла бути жорстокою. Вона написала Бернарду Донаг’ю тієї весни, що приїхала в Париж, тож під час його наступного приїзду він знайшов її. «Ми трохи потеревенили, — згадував він. — Здається, вона принесла мені якусь каву, чи щось інше. А потім я збагнув, що в ліжку хтось є, і це — дуже приваблива, жвава молода панянка. Я відчув, що Сюзан, певне, сподівалася мене трохи приголомшити».

Його вразив не її інтерес до жінок, про який він уже здогадувався. Вразила безжальність, з якою йому відмовили. Він сприйняв це як «зайве агресивну заяву, про те, що вона пориває зі мною» — тож відтоді ніколи не бачився і не спілкувався з нею.

Той контраст між деспотичним ставленням до чоловіків, які любили й обожнювали її і до яких вона не виявляла особливого сексуального інтересу, та її плазування перед жінками повторювалися не раз. «Вона могла б зробити це милостивіше й делікатніше, — казав лорд Донаг’ю. — Французька дама вчинила б саме так».36

У Німеччині вони з Гаррієт упіймали попутку до Дахау. «Що я відчувала, коли побачила Дахау, ті сім кілометрів, коли ми мчали автобаном до Мюнхена в голландській антисемітській машині!» — написала вона.37 Це була перша особиста зустріч із нацистськими таборами, про існування яких вона довідалася дівчинкою у Санта-Моніці та пережила шок, який втілився у роздуми в книжці «Про фотографію». Вона згадує про ці почуття, але ніколи не писала про поїздку.

Життя Сюзан в Парижі збіглося з одним із поворотних моментів французької історії: у травні внаслідок тривалої катастрофи в Алжирі нависла загроза громадянської війни. Американське посольство міркувало над евакуацією своїх громадян із Франції, з огляду на закон про воєнний стан: Корсику взяли під свій контроль бунтівні французькі десантники з алжирського контингенту, і тільки уряд надзвичайного стану під керівництвом генерала де Голля попередив силове захоп­лення влади.38 Втім, у щоденниках Сюзан про це немає ані слова. «Я приїхала до Парижа в 1957-му і нічого не бачила, — казала вона через десять років. — Я жила у закритому оточенні, що саме по собі було середовищем іноземців. Але я відчувала місто».39

Потреба щоразу робити складний вибір обтяжувала настільки, що вона не могла приділити великої уваги навіть найдраматичнішим подіям. Її труднощі у розумінні політичних питань стали очевидними пізніше, коли вона набула статусу публічної персони, яка мусила висловлюватися щодо міжнародної ситуації. Зараз вона намагалася вирішити, яким має бути її життя і вже відкинула багато які можливості, наприклад, свій шлюб чи академічну кар’єру, хоч і досі чіп­лялася за них. В оточенні геніальних ratйs, вона розуміла, що стати письменником — справжнім письменником, успішним письменником, не перспективною молодою особою, а стійкою і сконцентрованою на тривалій кар’єрі людиною, — перетворилося на нагальну справу. «Чому важлива робота письменника?» — поставила вона запитання через кілька тижнів по приїзді.

«Думаю, головним чином через егоїзм. Бо я хочу бути особистістю, письменником, але не тому, що є потреба щось висловити. Хоча, чим не причина? Якщо я розвиватиму его — цей fait accompli^[5] підтверджують мої щоденники, — то подолаю шлях до впевненості, що я (саме я) маю сказати те, що повинне бути сказане.

Моє “я” нікчемне, обережне, надто розсудливе. Хороші письменники — буйні, аж до самовдоволеної тупості, егоцент­ристи».40

У наступні роки Зонтаґ поширювала навколо себе таку броньовану впевненість, що мало хто відчував за цією позою слабкість. Можна неправильно зрозуміти наведений уривок, якщо його перечитати з неприступним образом Сюзан в уяві: її краса та сексуальність підштовхували до думки, що її репутація стала тріумфом свідомо створеного іміджу над суттю. Але Гаррієт називала її «хирляком», а сама вона називала себе «нікчемою». Позбавлена захисту сім’ї, грошей чи професії, зазнавши поганого ставлення з боку людей, яких вона намагалася любити, Сюзан знайшла притулок за альтернативним «я». Через писання, казала вона, «я творю себе».41 Саме до цього іншого «я» вона зверталася з проханням тепер: «Дай мені сили, високий самотній мандрівцю з моїх щоденників!»42

«Коли в людини два “я” — це обумовлює нещасливу долю», — писала вона вже пізніше.43 Але роль була настільки успішною, що після публікації щоденників навіть давніх друзів приголомшили виказані там прояви болісної невпевненості. В амфітеатрі південного Пелопоннесу разом із Гаррієт вона подивилася виставу «Медея», яка назавжди залишилася в її пам’яті, писав її син:

«Те пепреживання глибоко зворушило її, бо коли Медея збиралася убити своїх дітей, якась кількість людей серед глядачів почали кричати “Ні, не роби цього, Медеє!”. “Вони не мали відчуття, що дивляться витвір мистецтва, — багато разів повторювала вона в наших розмовах. — Усе було справжнім”».44

^[1] Марія Ірен Форнес (1930, Гавана — 2018, Нью-Йорк) — американська драматург і режисер кубинського походження. Після смерті батька у 1945 р. переїхала до США з матір’ю та сестрами. Навчалася живопису у вечірній школі. У 1951-му отримала американське громадянство. У 1954 р. переїхала в Париж, де займалася живописом і почала захоплюватися театром. Після повернення в Нью-Йорк 1957-го познайомилася із Сюзан Зонтаґ, між ними розпочалися любовні стосунки. Ірен почала писати, а потім і ставити п’єси. У 1960—1970-х Форнес належала до ядра нью-йоркського мистецького авангарду, дружила з Норманом Мейлером, Джозефом Паппом та ін. Драматургія Форнес наближається до театру абсурду, поєднаного з виразною феміністською проблематикою.

^[2] Ratйs (фр.) — невдахи.

^[3] Ноель Берч — французький історик, теоретик кіно, кінокритик.

^[4] Віраго (англ. virago) — амазонка, героїня, чоловікоподібна жінка, рішуча особа.

^[5] Fait accompli (фр.) — доконаний факт.