Було якось зайшла я в басейн разом з початком повітряної тривоги.

Насправді треба було б зразу ж вийти. І прослідувати в укриття. Про це просили гучномовці і здоровий глузд.

Але я задумливо посиділа на лавці в роздягалці і вирішила все ж йти плавати.

Усе тренування мене не полишала стара як світ порада: щоб побачити проблему, піднімися над нею.

Тож я думками піднімалася над доржікою, басейном, спортклубом, містом.

Бачила себе у воді, на доріжці.
А там у небі, серед хмар десь, – ракету.

Я тут пливу. Вона там летить.

І все це – відбувається одночасно.

І це – не паралельні світи, не кадри фільму-катастрофи, а суцільна неподільна реальність.
Страшна. Абсурдна.

Але це все правда, і все це з нами.

Мені думалося про те, що ми витримуємо саме тому, що перестали підніматися над катастрофою.

Ми в ній живемо.

І виживаємо лише тому, що щодня стикаємося з певними її гранями, а не осягаємо її цілковито й усю.

Можливо, комусь це нагадує страуса з головою в піску.
Але насправді – ні.
Це один зі способів не поїхати дахом.

Я тоді прозаймалася всю тривогу. Хоча правильно було би посидіти цей час в укритті.

Але умовні пів години у воді і пів години в бомбосховищі – це різні пів години.

І кожні такі пів години/дні/місяці/тижні вкарбовуються у наш мозок назавжди.

Якою б страшною й абсурдною не була наша реальність, лише ми – і не ми якісь загальні, а ми як “я кожен для себе” – можемо допомогти собі або зберегти здоровий глузд, або зруйнувати собі психіку.

Тож бережіть себе.
Як у кого вже виходить, так і бережіть.