Їдемо з сестрою, вона каже: здається, що таки летить, падлюка.

Вимкнули музику, відкрили трохи вікно. Не бачимо, чи летить, але бачимо, що люди стоять і в небо дивляться. Усі – в одну точку.

Летить таки, падлюка.

Нам їхати біля АЗС, залізниці, мосту через колії. Не те, щоб лячно. Але якось незатишно.

Їдемо швидко-швидко-швидко.
Проїхали. Доїхали.
Вдома.

Хоча навігатор станрджує, що ми у Лімі, і телефон навіть показує нам тамтешню погоду.

Тривога триває практично безперервно. Перечікувати її просто немає сенсу.

Наша реальність – така викривлена.
Просто їхати швидше, ніж летить шахед.
Просто їхати в інший від його можливих цілей бік.
Просто не їхати дахом.

Якби мені хто у дитинстві показав кіно, як ми з сестрою у жовтні 2025 у війну їдемо додому, я би гірко плакала.
Від безвиході, відчаю і страху.

А так ми просто мали затишний домашній вечір. Попри все.

Боляче розуміти, як змінилося наше уявлення про нормальність.

Але якби воно лишалося незмінним, ми би вже досі усі здуріли від того, як живемо.

Берегти здоровий глузд – складно.
Але треба.