Автор: Христос Хоменідис
Мова оригіналу: грецька
Перекладач: Андрій САВЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:336
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531228

Мабуть, найлегше здійснити ретроспективу прожитого життя тим, хто вже не живе, звичайно ж, якщо вони дивним чином зберегли свою свідомість. А чи зберігати її взявся хтось інший, приміром, автор. Нескуті фрагментарністю пам’яті й суспільними конвенціями, вони можуть пройтися подоланим шляхом, називаючи нарешті речі своїми іменами.

Нікі — мертва. Тож незалежна й вільна говорити так, як думає та відчуває. І хоче говорити, оскільки вона була позбавлена такої можливості за життя через конспіративні квартири, задерикуватих підлітків у школах і мікросвіт кварталів, де всі про всіх усе знають.

Це книжка про країну, яка прагне знайти свій шлях у буремних перипетіях ХХ століття. І водночас — про дівчинку, яка народжується в цій країні, зростає разом з нею, стаючи підліткою та жінкою, що, мов губка, вбирає досвід власної родини та свого близького оточення в різних місцях, куди її закидає доля. Вона розповідає про трагедії, пов’язані з процесами націєтворення й пошуку греками власної ідентичності — культурної, соціальної, політичної. Про захоплення високими ідеалами рівності та братерства, за якими криється безодня тоталітаризму. Про віру в союзи й союзників, які зраджують, зокрема після спільної перемоги над фашизмом, адже кожен має власні геополітичні інтереси й часто з упередженням ставиться до суспільства, яке стійко чинило опір ворогам-окупантам… і шукало свій шлях.

Батьки нарекли її Нікою, імовірно, через бажання вірити (марно!) у перемогу своїх ідеалів, а вона стала демонстрацією того, що життя завжди долатиме перешкоди й перемагатиме небуття.

Державна премія з літератури в номінації «Роман» (2015 р.) Κρατικό Βραβείο Μυθιστορήματος
2015 Європейська книжкова премія (2021 р.) Prix du livre européen, 2021

Замовити книжку

До появи Нікі

І

Я була народжена у лютому 1938 року двома людьми, обставини життя кожного з яких жодним чином не заохочували заводити потомство. Самі вони з’явилися на світ у набагато спокійніші часи.
Моя мама була первісткою чоловіка, який замолоду зубожів, та по одруженні надбав майна і став заможним землевласником. Я не натякаю на полювання за приданим, ні. Мій дід Йоргіс закохався безтямно у мою бабусю Ельпіду Петмезас, усупереч будь-яким суспільним нормам чи економічному зиску. Вони походили з близьких селищ на мессинській рівнині. Мені думається, побачитися вони могли на якихось місцевих гуляннях, де Йоргіс грав на бузукі мелодії до танців «сиртос» та «каламатьянос», а юна Ельпіда танцювала під цю музику, цнотливо йдучи у пару лише з найближчими родичами. Почуття наринули мов повінь, в унісон стверджували обидві сторони. Вони і з виду пасували до пари: обоє несказанно красиві. Ельпіда була чорнявка з білою ніжною шкірою, Йоргіс — високий, міцно збитий, білявий парубок з підкрученими вусами. Він належав до того покоління, яке вперше почало привселюдно вбиратися у «франкське» , коли його батько ще ходив у фустанелі . Пелопоннес, ХІХ століття…
Та можливості отримати руку Ельпіди в Йоргіса не було. Між ним, тридцятилітнім майстром на всі руки, то мисливцем, то погоничем, то мандрівним музикою, в хаті якого як були, так і лишалися голі стіни, та Патмезасами, які для обробляння своїх угідь мали сорок наймитів, пролягло нездоланне провалля… Гадаю, однак, що Йоргіс довго голову собі не ламав. Однієї днини, коли Ельпіда поїхала до зубного лікаря (звичайна собі подорож від її села до Каламати — дві кобили попереду, дві позаду, а посередині віслюк, на якому в сідлі сиділа молода панночка), він підстеріг її з друзяками на зворотному шляху. Коли валка наблизилася до них, на дорогу вийшов сам заводій із рушницею в руці. «Даєте мені жінку?» — голосно запитав він подорожніх. «Краще йди проспися!» — відповіли охоронці юнки. Пролунало кілька пострілів, лишаючи одного з них убитим, а трьох інших пораненими. У сум’ятті, що настало, Йоргіс викрав Ельпіду і відвів її до печери в горах на ночівлю. Зранку добровільно здався жандармам. Відбувся суд, і його кинули на — хтось каже п’ять, хтось сім — років до буцегарні у Бурдзі. Сидів собі й оком не моргнув. Жінкою своєю він її вже зробив, не могли вони тепер її видати ні за кого іншого…
Після звільнення з тюрми зіграли весілля, і пішли в подружжя одне за одним дітки. Ахіллеас та Кир’якос, за ними Анна, моя мама, потім Катерина (яка померла немовлям), Алкміні — їм подобалося давати своїм дітям давньогрецькі імена, а останньою народилася Теона. І все — за п’ятнадцять років, у період між 1905-м та 1920-м роками.
Чи була в хлопців родини якась особлива схильність до навчання? Чи просто заможна селянська родина воліла честолюбно дати найкращу освіту своїм синам? Як би там не було, обидва брати по завершенні школи подалися до Атен і вступили до університету. Ахіллеас — на теологічний, а Кир’якос — на юридичний факультет.
Улітку вони вертались до села, та замість того, щоб ставати до роботи на полі, лягали в тіні дерев і ненажерливо ковтали марксистські брошури. Хто їх посвятив у комуністичний рух? Ніхто того не відав. Коли старий Йоргіс запитав їх руба, зло відміряючи слова, Ахіллеас дав йому відсіч, так йому здавалося самому, хоча більшість вважала, що він просто виставив себе на глум: «Юнак, який у наші дні не стає комуністом, або несусвітній дурень, або позбавлений чуттів пень. Це все одно, що в 1821 році бути проти Революції …» Перед такою впевненістю батько лише знизав плечима.
Ввечері Ахіллеас пішов займатися комуністичною агітацією в сільському кафене, а Кир’якос лишився вдома ідеологічно підковувати сестер.
«Комунізм, за Леніним, є радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Кир’якос вирішив зупинитися на другій частині визначення і почав описувати дівчатам, як у найближчий час проведуть електрику на Пелопоннес, і тоді більшість видів праці автоматизується, її виконуватимуть чудові пристрої, а відстань від Каламати до Атен практично миттю долатимуть потяги на повітряних подушках. Сестри вибалушили очі, сприймаючи візії наукової фантастики за навернення в політичну ідеологію…
До Атен Анна поїхала на паротязі, на коптюку, як його називали, і подорож тривала півтора дня. До цього у родині три дні велися нескінченні баталії з батьком. Власне, її батько ті баталії вів із самим собою. Він розривався між тим, щоб відпустити Аннулу (яка була викапаний він, якщо говорити про моторність), дати їй побачити світ широкий, і тим, щоб утримати дочку в селі. «Якщо вже так кортить мене тут ув’язнити, якомога швидше видавай заміж, щоб я понароджувала дітей, а тоді повипускала їх на волю…» — сказала йому насамкінець Анна й однією фразою виграла битву.
В місті вона зупинилась у кімнатці, яку знімали брати біля підніжжя Лікавіттоса. Склала іспити до Школи красних мистецтв і вступила завдяки флірту з іншим вступником, згодом дуже відомим художником, який замість неї намалював та передав, щоб вона видала їх за свої, й оголену натуру, і натюрморт. Однак вона не провчилася і дня. Комуністична молодь, до лав якої Анна поспішила вступити, дала їй наказ влаштуватися на ткацьку фабрику і там напучувати працівниць.
Мені невідомо, чи мала вона пропагандистський хист, чи за вітриною пролетарки проглядав образ дівчинки, яка завжди мала всього вдосталь. Та Анна не була з тих, хто легко змінює курс. З тієї миті, як вона стала на службу соціалістичним ідеям, вона виконувала свій обов’язок непохитно, готова сплатити за це будь-яку ціну.
Навпаки, її брат Ахіллеас мав вітер у голові чи, сказати б, надзвичайно широкі погляди: залежить, з якого боку подивитися. Завершивши університетське навчання, він отримав призначення викладача теології в школі. На першому ж занятті він сказав учням, що не слід вірити у всілякі дурниці і що Бога не існує. Звісно, того ж самого дня його звідти витурили. Щоб не потрапити на заслання, де, певно, він був би на ножах з консервативними комуняками, оскільки нещодавно приєднався до троцькістів, він вирішив утекти з Греції. Багато років поневірявся Європою, хапаючись за будь-яку роботу, а після Другої Світової опинився в Ізраїлі, де обзавівся численним потомством. У Тель-Авіві його знала кожна собака через дивацьку поведінку: він убирався в чорний костюм, ішов до моря, і там, стоячи на узбережжі зі скуйовдженим від вітру волоссям, ставав демонстративно в позу, розгортав книжку і декламував з неї цілі пасажі. «Я — мандрівник думки», — відрекомендовував він себе незнайомцям…
1933 року Анна, в свої 22, була однією з найвродливіших комуністок. Білява, висока та гнучка, як батько, проте дуже сувора на вигляд, що і відлякувало чоловіків, і неймовірно вабило водночас. Подружка якось сказала їй, що товариш Армаос хотів би з нею познайомитися.
— Це депутат нашої партії? — здивовано перепитала Анна.
— Так, саме він!