Автор: Романа Петрі
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Ганна ЗАЛЕВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:260
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Серія: Колекція «Біографічна проза»
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531280

Чи багато в світі художніх творів, які можна впізнати за однією цитатою? А за однією ілюстрацією? «Маленький принц» займає унікальне місце у світовій літературі. Яким же був його автор? Які життєві обставини надихнули Сент-Екзюпері написати цей дитяче-недитячий шедевр? Відповіді дає книга відомої італійської письменниці Романи Петрі «Викрасти ніч». Це художньо-докумен-тальна розповідь про складну, сповнену вад і чеснот людину. З позицій сьогоднішнього дня часом хочеться скрикнути: «Антуане! У тебе ж, друже, ціла низка дитячих непропрацьованих травм!» З високою долею ймовірності психологічне пропрацювання деяких травм зробило б Антуана де Сент-Екзюпері щасливішою людиною, та чи отримав би світ «Маленького принца»? Питання… Ця книж-ка дасть читачам багато поживи для роздумів — про життя, про історію, зокрема, часів Другої світової, про стосунки і про природу творчості. Буде цікаво! Нумо викрадати ніч разом з Романою Петрі та Антуаном де Сент-Екзюпері.

Мис Хубі, 27 лютого 1928 року

Люба-люба мамо,
Даруйте за те, що довго не писав, знаю, ви звикли до іншого ритму. Але тут мені знадобився час, аби призвичаїтись. Певно, це невлучне слово, але іншого на язик не навертається. Я міг би додати здивування — призвичаїтися, пристосуватися до здивування, — але і це не передасть моєї думки. Байдуже, бо ви знаєте мене краще за будь-кого. Скажімо так, я тільки те й робив, що роздивлявся навкруги — на землі і в небі. Весь свій час витратив на те, щоб роздивитися. Витратив лише в тому сенсі, що не писав вам, хоча насправді враження таке, ніби я не витратив його, а навпаки — знайшов. Я, певно, повторююсь, даруйте, але у мене тут часу цього хоч греблю гати, і я раптом збагнув, наскільки мені це до вподоби.
Знаю, ви хвилюєтесь, яка б мати не хвилювалась, коли сина занесло так далеко від дому, та ще й у пустелю? І коли він робить те, що роблю я: керує станцією авіапошти в Марокко, у місці під назвою Мис Хубі, за якихось пару кілометрів від Ріó-де-Оро , де (запевняю вас) немає ані річки, ані золота, хіба що іспанці, які на дух не переносять французів, та мавританці зі своїми рабами, а ще ізарґіни та кровожерні айтуси . Уявіть собі — абсолютну тишу пустелі тут порушують тільки постріли. У нас працює кілька мавританців, і щоразу, зачувши постріли, вони інстинктивно кидаються на землю. Ми вже не звертаємо на це уваги.
Сплю я на лаві-скрині, тільки вона закоротка на мій зріст. Тож кілька днів тому один із мавританців доставив ще одну таку, меншу, я одразу вклався на неї головою. Потім бачу — він сміється на всі свої молоді й білі зуби. Тоді я зрозумів — слід було зробити навпаки, примістити туди ноги.
Тут усі мене люблять, але про себе думають, що якоїсь клепки мені бракує. Перше: ледве я помічаю запізнення поштового літака, як одразу заводжу свій «Бреґе 14» і вилітаю на пошуки, а потім, коли якийсь із наших літаків падає в пустелі, я можу винайняти (за власний кошт, звісно) верблюдів та організувати експедицію, щоб доставити інструменти й відремонтувати це диво, з яким не зрівняється жодна інша річ у світі, бо воно здатне літати. Якось мій командир спитав, нащо мені така невигідна справа. Він мав на увазі, що витрати на експедицію часто перевищують вартість самого літака. Я відповів (знаю, вам би ця відповідь страшенно сподобалась), що збирати літаки після падіння в пустелі — це питання стилю. Він не знайшов, що додати. Просто дочекався, поки я закінчу ремонт і зроблю пробний політ, після чого ми повернемося на Мис Хубі. Зліт видався важким, «Бреґе 14» здійнявся з великим зусиллям. Ви не в курсі, але в пустелі повно дюн, і переді мною на цій імпровізованій злітній смузі їх було цілих три. Тому, перш ніж знову торкнутися землі, я добряче їх усі зачепив. Розохотився і, щоб підкреслити момент, вигукував: «Перша дюна — туше! Друга — туше! Третя теж туше!» Потім пригальмував, хоча око заважало, воно віднедавна знову почало червоніти й боліти, бо я все ще не хочу вдягати окуляри в польоті, а на виході з літака мовив до командира: «Якщо ви мені довіряєте і якщо іншого вибору, на вашу думку, немає, злітаймо».
Є в цій моїй роботі щось дуже зворушливе: той факт, що наші літаки перевозять пошту. Листи, мамо моя. Гори слів, на які чекають люди. Тільки не подумайте, що мене може звабити цікавість, ні за які блага світу я не відкрию жодного з цих листів, інакше чари зникнуть. Я мушу гіпотетично збирати їх у своїй голові. Не більше. А ще літати з ними. І чекати на нових пілотів, що привезуть нові листи. Знати, яка це серйозна місія, і те, щоці листи слід доставити бодай ціною власного життя.
Іще одне хочу вам сказати: тут, у пустелі, я почуваюся вдома. Не те щоб я не сумував за вами чи за комфортним життям, за гарними жінками на прогулянці, за мріями, що їх кожен чоловік у собі плекає, як замилується цими жінками, за кав’ярнями, де можна поспостерігати за життям перехожих, які йдуть, ніби знають, куди їм треба. Але тут мені добре, і, здається, цей маленький барак біля Станції авіапошти став мені першим справжнім домом. Знаю: коли мені доведеться звідси поїхати, ця місцина стане головним персонажем моїх майбутніх оповідок. Гадаю, вона випалила мене сильніше, ніж 40 градусів денної спеки чи нічний заморозок. Тут відсутність людей — і небезпека, і дарований тишею спокій.
Ви навіть не уявляєте, як часто «Бреґе» падають у пустелі, а я мушу поспішати на допомогу пілотові та літаку. Хочете спитати, чому я не розповідаю про загиблих пілотів? Звісно, інколи ми знаходимо поранених, але мертвих — майже ніколи. Гадаю, вони не ламають собі шию тільки тому, що пустеля м’яка, літаки легкі, а самі пілоти при аварійній посадці демонструють дива гнучкості й майстерності. Найчастіше такі посадки стаються через брак пального. Ви навіть уявити собі не можете, як часто доводиться кружляти на порожньому баку. Не знаю, в чому причина, гадаю, це все пустеля. Можу сказати одне: стрілка бензину тут показує радше об’єм піску у трубах, ніж рівень пального в баку. А ще компас. Ви не повірите, але цей чудовий винахід перетворюється в пустелі на звичайнісінький флюгер.
У цих краях є такі люди, що ходять на лови пілотів. Відколи вони дізналися, що у листах часом пересилаються гроші, льотчики стали для них типу куріпок. А літати з кулями за спиною — таке собі задоволення. Зі мною вже траплялося. Що тут скажеш, коли пілотів, бува, викрадають, і, щоб зібрати викуп, доводитьсявдаватисьдо різних фокусів. Перемовини бувають довгими, і зазвичай на них ходжу я в супроводі мавританця, котрий живе у нас і підпрацьовує перекладачем. Вони нібито готові збити ціну, а потім раптом її підвищують. Одного з пілотів, що впав у пустелі, вони зробили рабом. Уявіть собі. Тоді я зрозумів: це вже не викуп, я мушу прикинутися, що хочу купити раба. А одного разу ми купили раба з Дакара, він був старий і вже нікуди не годний. Коли ми дізналися, що його планують кинути в пустелі, а потім щоранку посилатимуть дітей, аби ті перевіряли, чи він іще рухається, то вирішили його забрати. Вони гигикали з нас під час переговорів, до речі, виснажливих переговорів. Мавританці дуже кмітливі, вони чудово знають, де можна підзаробити, і з нашої дурної чутливості їм було смішно. Зрештою ми його викупили і на першому поштову літаку до Дакара відправили додому, давши з собою трохи грошей. Пізніше він нам одписався, розповів, що половину тих грошей, що ми йому дали, встиг витратити на повій. Того вечора ми були вчотирьох і відсвяткували його спасіння пляшкою доброго вина та двома баночками паштету.
Один із нас з ним знайомий не був, та все одно залюбки святкував. Утім, не завжди все так добре складається. Я чув — одного разу, поки йшли переговори, мавританці не дочекалися грошей і просто порубали полонених.
Зараз у нас немає радіо. Але мене голими руками не взяти, і, поки нам його не привезли, я став першим серед пілотів, принаймні тут на Мисі Хубі, хто оснастив «Бреґе 14» поштовими голубами, яких я випускаю в разі аварії.
Щойно генеральний інспектор, полковник де ла Пенья, призначив мене керівником аеродрому. Тому прошу вас — як будете відповідати на мої листи, пишіть просто «Антуану Сент-Екзюпері» без цього «де» перед прізвищем. Інакше мені буде ніяково. Знаю, що ви зрозумієте. Ви така сама, як і я.
Я не дуже змінився, визнаю. Досі вважаю себе лобурем, хоча тут про мене кажуть зворотне. Може, даються взнаки попередні кар’єрні невдачі? Досі почуваюся розпещеним та лінивим чоловіком, легко втомлююсь. А ще переконаний, ніколи не знайти мені кохану жінку. Кажу як на духу, бо це мій найпекучіший біль. Таким я вже вдався, хоча міг бути іншим. Але принаймні у мене є ви, і я впевнений — ви завжди цінуватимете мене таким, яким я є. І я дуже за вами сумую.
Мені ясно одне: я зрозумів, щó для мене означає пригода. Невгамовна потреба відкривати для себе нові місця, йти, куди несуть ноги, і не знати, що буде завтра. А в цьому, як ви знаєте, я просто майстер. Сподіваюсь, що після повернення весь цей пригодницький досвід зробить з мене цілком придатного до одруження чоловіка.
А ще у мене для вас грандіозна новина. Я приручив хамелеона. Скажу так: приручати — це тепер моє нове захоплення, і мені воно добре вдається. А слово яке красиве, не вважаєте? Зараз пробую з газеллю, непогано виходить. А от від пустельної лисиці, тут її звуть фенеком, довелось відступитися. Спробував із собакою іспанців, а той укусив мене за плече. Нехай, я все одно зрозумів, що приручати — це щось на кшталт мого покликання, майже релігійне слово. Впевнений, ви мене зрозумієте.
Ви пам’ятаєте мене дитиною, а потім хлопцем — нестримним і меланхолійним. Отже, сповіщаю, що на даному етапі життя я вважаю себе майже щасливим чоловіком. Ця робота дарує мені одразу три речі: я трішки авіатор, трішки амбасадор і трішки дослідник. Ніби здійснилася мрія, яку я в дитинстві не озвучував, але вона вже жила в мені, я це знаю напевно. Забув сказати: мене обожнюють діти пустелі, я потроху беру уроки арабської, щоб з ними розмовляти. На зараз навчився казати: «Діти, йдіть сюди», — і вони підбігають, сміються, граються. Я показую старі фокуси з картами, бачили б ви їхні обличчя! Гадаю, між собою вони звуть мене чаклуном. Сподіваймося, ніхто не заявиться до мене вночі, аби відтяти вві сні голову.
Ніколи не знаєш, скільки нас збереться на вечерю, залежить від того, чи прибули нові пілоти, чи вони пунктуальні. Але вечері у нас просто чудові, колилюдей більшає, ми доставляємо стіл і звідусіль збираємо стільці. Забув сказати вам — я приручив ще й гієну, але під час вечері ми прив’язуємо її на вулиці, бо вона смердюча. Зазвичай нас четверо: механік Тото, його помічник Маршал і Кікі — мавпочка Тото, вона їсть за столом разом із нами.
Тільки не думайте, що у нас тут самі розваги, зазвичай щотижня прилітають пілоти, буває, що механікам доводиться ремонтувати літаки за двісті кілометрів від того місця, де перебуваю я. Тож коли я не літаю, сиджу тут сам — у своїй пустелі. Вперше, коли це сталося, на думку спало: «За тридев’ять земель від найближчої людської оселі», — і це справило на мене враження, яке згодом перетворилося на дивне задоволення. Дні цілковитої тиші. Часом я почуваюся замкненим у Сахарі, як муха в бурштині. Ви ж добре знаєте: хоч я балакучий, а тишу цінувати вмію. Годі й шукати кращого місця для медитацій, з моєю тягою до абстрагування медитація — це нескладно. А ще пустельна тиша буває різною. Є тиша полуденного спокою, коли думки спиняються на сонці, буває оманлива тиша — носійка комах і провісниця піщаних бур, буває загадкова тиша, що приносить здалеку шурхотливі арабські голоси, а буває гостра тиша, від якої вночі уривається дихання. А часом тиша буває пов’язана з вами, вона така журна, що навіює думки про дорогих серцю людей.
Я написав шість рядків книжки, яку виношую в голові. Для мене це не абищо. Шість рядків за один день — це вже привід для надії, що я зможу довести задум до пуття, хоча поки не можу розповісти вам сюжет. Що там буде точно, то це польоти, пустелі та зоряні ночі. Невідомо, скільки часу залишатимусь тут, але будьте певні, що повернення додому, до вас — це наче приз, який мені треба здобути. Знайте також, і нехай це вас не засмутить, я сумуватиму за цим місцем. Знаю наперед, що ані в оповідях, ані в розмовах у мене вже не буде інших тем. Я проживаю тут найважливіші дні, і на споді душі відчуваю, що віднині моє життя назавжди буде таким. Я вічно нестиму на собі відбиток Мису Хубі.
Дивна річ: мені важко читати. Кожного пілота прошу привезти мені книжок, які потім просто гортаю. При тому без стосу під рукою не можу заснути. Приховані в цих книжках думки складають мені компанію. Наче дорогоцінні ліки в ампулах. Мені достатньо знати, що вони тут — на відстані простягнутої руки. І що я зможу прочитати їх, коли захочу.
Я навчився двох дуже важливих речей. Перша — зі смертю людини вмирає невідомий світ її думок. Абсолютно невідомий. Ніхто не знає думок іншого. Вам такі гадки, певно, здаються банальними, а мені, щоб це збагнути по-справжньому, знадобилася пустеля. Друга річ трохи перекручена і стосується вдячності. Тут серед мавританців мені відкрилася нова концепція вдячності. Вона напряму пов’язана з повсякденним життям. Якщо ти знаєш, що робитимеш завтра, то можеш дозволити собі розкіш бути вдячним комусь, хто тобі може стати в пригоді. Життя кочовиків натомість відкрило мені приголомшливу новину: якщо ти не знаєш, що тобі знадобиться завтра, то ніколи нікому не будеш вдячний.
Але не переймайтеся. Я лише перехожий кочовик і не дуже кочовик, якщо так подумати. Я повернуся, і мені завжди будете потрібні ви. Отже, я буду вам завжди і вічно вдячний.
Ви є і будете моїм прихистком, моєю заповідною зоною миру. З величезною любов’ю Ваш Тоніо.