Категорії Обличчя

Аліна та її Костомаров

Це через них Тараса Шевченка заарештували прямо у весільному білому фраку. Він не знав, що вінчання скасоване, і саме час тікати.
Шевченко не встиг утекти. А Костомаров не встиг одружитися.
Аліна Крагельська плакала. Утім, недовго. Їм дозволили попрощатися. Але не сказали, куди його повезуть. Повезли у Петербург, і вона підняла на ноги усю тамтешню рідню, щоб знайти його. І знайшла. У Третьому відділі його величності канцелярії.
А як усе гарно починалося: їй було п’ятнадцять, вона закінчувала пансіон і закохалася у вчителя історії – Миколу Івановича. Той викладав в Університеті Святого Володимира, а лекції у пансіоні читав задля підробітку. Дочитався. Не міг без Аліни ні спати, ні їсти, ні жити. Трохи не оселився у будинку Крагельських на Госпітальній. Млів від того, як Аліна грає на фортепіано. Малює. Розповідає про прочитані книжки. Дивиться. Сміється. Дихає.
Заручини не забарилися. Тарас Шевченко зголосився стати на весіллі дружбою. Але в день вінчання усіх членів Кирило-Мефодіївського товариства арештували.
Аліна Крагельська не здалася. Пані Крагельська ставала дибки, а Аліна потайки писала нареченому листи. І всіма правдами й неправдами домоглася дозволу на одруження у Києві. Готова була йти за ним у вогонь, воду, подавати патрони і їхати на заслання в Саратов.
Костомаров сказав: не треба. Відтепер моя життєва філософія – зречення любові. Я не заслужив на щастя. Не муч себе. Живи. І так далі за текстом. Стовідсотковий егоїзм, егоцентризм і саморуйнування. Вийняв їй серце і не віддав. Різав його ножем і притрушував сіллю.
Аліна Крагельська плакала. Тепер вже довго. Відчайдушно. Ще довше хворіла. Не могла отямитися.
А жити треба було. Видали заміж за прилуцького поміщика. Стала Аліною Кисіль. Народила трьох дітей. Овдовіла.
Із Костомаровим зустрілася знову через двадцять шість років. І він знову запропонував їй руку й серце. Вона знову погодилася. І знову весілля не відбулося. Цього разу не через арешт, а…через піст.
Аліна Кисіль вже не плакала, а плювалася. А Костомаров все ще любив, але все ще не наважувався. Йому було 57, їй 43. Люди сміятимуться, думав він. І ще багато про що думав. Окрім того, що робить боляче не лише собі, але й Аліні. Яка його любила й досі.
Дату весілля таки призначили. На осінь 1876 року. І знову все пішло не так: Костомаров захворів на тиф, а його матір померла від запалення легенів. Аліна лікувала Костомарова, ховала його матір. Метушилася, як могла, бо так менше боліло в серці.
Аліна Кисіль не плакала і не сміялася. Просто не вірила. Перестала.
Вона не повірила, коли вони нарешті повінчалися. Їй було всього сорок п’ять, а вже хотілося не жити, а померти.
Він доводив її до ручки своїми істериками. Поїдом їв себе, картаючи за всі можливі гріхи і злочини. Був невиправним егоїстом і таким же романтиком. Любив її безтямно і вбивав своєю любов’ю. Вимагав курячого бульйону й жбурлявся капцями. А тоді плакав, як мала дитина, уткнувшись обличчям їй у коліна, і просив простити.
Аліна Костомарова просто жила. Доглядала старенького чоловіка-професора. Тішилася своїми онуками. Варила бульйони. Збирала розкидані капці. Дивилася у вікно. Витирала Костомарову сльози. І десь глибоко-глибоко в душі дякувала Кирило-Мефодіївському товариству. За те, що стала Костомаровою у сорок п’ять, а не в п’ятнадцять.

P.S. Цю історію в деталях і класно описав В.Петров у романі “Аліна і Костомаров”. Тому – до першоджерел

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *