Категорії Обличчя

Єлена прекрасна

Якщо у небуття бувають ступені безглуздості, то її смерть могла б вважатися найбільш безглуздою поміж усіх смертей.
Професорська донька, посередня в успішності гімназистка, танцівниця кабаре, манекенниця, вчителька української мови у початковій школі, вродлива “петлюрівка” й затята націоналістка. Єлена Шовгенова. Вона ж Олена Шовгенів, у заміжжі – Теліга. Блискуча поетка й невиправна ідеалістка.
Народилася на Московщині. Пішла з життя у Бабиному Яру.
Заможна інтелігентна родина. Троє дітей. Двоє старших – хлопці, а вона – найменша. І таткова улюблениця. З усіма наслідками такого сімейного статусу.
Дитинство – спочатку у провінційній Москві, тоді – у світському Петербурзі. Вільні французька й німецька. У побуті – бездоганна російська. Тендітна оранжерейна квітка. Виплекана й зрошена любов’ю.
А тоді батько отримує місце професора у Київській політехніці, потрапляє у вир Української революції і стає міністром уряду Української Народної Республіки. А Єлена ж – за улюбленим татком і у вогонь, і воду. Точніше – в Київ, в українськість і в революцію. Стає Оленою й “петлюрівкою”. Та ще й настільки затятою, що після поразки УНР співіснування пліч-о-пліч із більшовиками не видається можливим.
Родина емігрує.Тікають через Польщу до Чехії, у ті самі Подєбради, де батько очолює найлегендарніший український виш в еміграції – Українську господарську академію, а Олена записується на “матуральні” курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі.
Ніщо не віщувало лиха більшого, ніж уже сталося у їхньому до того такому розміреному й усталеному бутті. Але, знаєте, як воно буває: що в юності западає в серце, те назавжди в ньому пропікає рану. Олені пекла Україна. І так пекла, що вона надумала її рятувати.
Але одна річ заявити привселюдно у Подєбрадах в Народному домі російським емігрантам-монархістам, що вони – хами, і що “та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”, і зовсім інша – поводитися так само з німецьким Рейхом на окупованих ним територіях.
Олена не вміла жити наполовину. Вірити наполовину. Чи наполовину любити. Так буває, коли виховуєшся у любові, родинному затишку, справжніх цінностях. Коли спочатку тебе безмежно люблять батьки, брати, а коли виростаєш, настільки ж віддано кохає чоловік. Це робить тебе такою сильною. І водночас вкрай вразливою. Бо ті, хто живиться любов’ю, не готові до людської підлоти.
Не те, щоб Теліга носила рожеві окуляри. Вона просто щиро вірила у шляхетність ворога. І в те, що українці скористаються німецькою окупацією, аби здобути незалежність.
Чи стала вона жертвою інформаційної війни, яку ОУН програли і фашистській Німеччині, і Радянському Союзу? Чи жертвою інтелігентного виховання? Чи власної наївності й безмежної віри в справедливість? Чи того, що до останнього вірила – хтось таки прийде і її врятує, бо так не може бути, щоб вона лишилася сама з собою напризволяще… Питання риторичні. Як і те, скільки б чудових віршів вона могла написати, якби не безглузда смерть у Бабиному Яру. Хоча, достеменно невідомо, чи саме там.
Але безглузда – не означає даремна.
Тому це історія не про смерть, а про життя. Натхненне життя Олени прекрасної, яку не можна було не любити. І яка уміла любити сама. Людей, життя і Україну.
Саме так.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *