Діти, кухня, церква. Така їй мала судитися доля.
Хоча є нюанс. Мовний. У її випадку це звучало мовою оригіналу: Kinder, Küche, Kirche.
Південна Буковина кінця ХІХ – початку ХХ століття. Переважно румунське населення. Німецька мова. У навчанні, культурі, мистецтві.
Багатодітна шляхетна родина. П’ятеро братів і двоє сестер. Хлопцям – гідна освіта, дівчатам – гідне заміжжя. Перевірений поколіннями сценарій життя.
Ось тільки Ольга Кобилянська хотіла не заміж, а вчитися. У ті часи перше не передбачало друге, а друге – перекреслювало перше. Ну, а у випадку Кобилянської освіта мала обмежитися чотирма класами початкової школи, а далі – усе сама, усе сама.
І тут мала би початися історія про фемінізм. Бо суспільні жорнова, в які потрапила Кобилянська, у порох стерли б кожну другу феміністку ХХІ століття: сучасна боротьба за право йменуватися членкинею й отримувати рівну з чоловіками зарплатню не йде ні в яке порівняння із особистим двобоєм Кобилянської з тогочасною суспільною мораллю. Леся Українка під час гостин у Кобилянської, писала, вкрай шокована, в листі додому, що, мовляв, у цих пуританських краях незаміжнім дівчатам (та й заміжнім жінкам) не можна увечері нікуди ходити без чоловічого супроводу. Не тому, що небезпечно. А через те, що – непристойно. Які літературні вечори…..
А Кобилянська примудрялася не лише ходити без супроводу, але ще й… (пхе, як непристойно!) заробляти своїм жіночим розумом на життя.
Утім, насправді це не стільки історія про фемінізм, а про мову. Бо у ті часи на буковинських землях у німецькомовної й обізнаної з німецькою культурою Ольги Кобилянської був непоганий шанс відбутися як німецькій письменниці та активістці. Що було б престижно і, певно, перспективно. Бо німецькою там говорила й писала заможна еліта. Українською – чогось там хотів чи вимагав злиденний й упосліджений народ.
Писати німецькою для народу – сенсу не було. Але можна було писати німецькою для Європи. А чом би й ні?
Але – ні. Ольга Кобилянська самотужки вивчила українську. Їй було і в кого вчитися, і навіть за чим. Але якщо думаєте, що це далося легко, почитайте її “Людину”. Читати – складно, але все, написане нею до “Людини”, читати взагалі неможливо. Але її це не зупиняло.
Тобто, перейти з престижної у суспільстві німецької на непрестижну українську – для Кобилянської було можливо.
І у наскрізно патріархальному суспільстві відбутися не як дружині письменника, а як письменниці, – також.
І не треба жартувати, що з такими вродою і посагом у Кобилянської тільки й шансів було, як шукати себе деінде, а не в заміжжі. Ольга була копією своєї матері – німкені Марії Вернер, яка, свого часу, в ім’я любові й родинного щастя змінила віросповідання, вивчила українську мову, стала зразковою господинею і виховала сімох дітей. Поміж них – і вперту й затяту Олю.
Тож врода тут ні до чого.
Значення має вибір.
І ким бути. І якою мовою відбутися.
А обирає – кожен сам.
Хіба ні?