Світ навиворіт: київське метро
Найпростіший спосіб потрапити у задзеркалля – купити жетончик у київське метро.
Якщо вам пощастить, пригоди почнуться одразу із турнікетів. Тих самих, допотопних, які ще й досі на деяких станціях болюче б’ються по ногах. Шлях нібито вільний – але насправді його немає. Усе у найкращих традиціях радянської ідеології – імітація свободи й простору, якого насправді не існує. А існує бажання зненацька вискочити і бемць-бемць-бемць тобі по ногах, не ходи, куди не треба. Невідомо, який педагогічний вплив має такий збочений варіант турнікетів на потенційних безбілетників, але на білетників він точно тисне. Особисто я щоразу смикаюся, як чую цей характерний брязкіт турнікетних зазубнів, які вилітають зненацька і не тому, що ти не заплатив на проїзд, а тому, що не дочекався загоряння зеленої лампочки на передній панелі турнікету. І не факт, що якщо вона цього разу загорілася, то спрацює. Це вже як пощастить. Таке враження, ніби завдання метрополітену, щоб ти передумав їхати ще до того, як втрапиш на платформу. А якщо уже втрапив, то радій, що цілим.
Але не турнікетами єдиними. Є ще табло. Якщо мета турнікетів – залякати, то мета табло – занурити у трясовину депресії. Бо для чого ще, скажіть на милість, потрібно знати, на скільки секунд ти запізнився на попередній поїзд? Особисто у мене відлік часу не до прибуття наступного поїзда, а після відбуття попереднього породжує гостре відчуття приреченості. Стоїш, дивишся на ті секунди на табло і мимоволі думаєш: ну, ось, а можна б уже за ці три хвилини доїхати аж до станції такої, але – зась, ось так і минає життя в очікуванні поїзда…
Ну, а який ще може бути сенс в інформації, скільки хвилин тому відбув поїзд? Ну, окрім, як дізнатися, скільки хвилин ти марнуєш на пероні даремно.
Таке враження, ніби концепція метро в основі своїй має завдання людину розумну перетворити на людину зацьковану. І кому турнікетів і табло для гостроти відчуттів мало, для тих існує спеціальний бонус: час від часу поїзди зупиняють у перегонах між станціями. Тоді у вагоні западає неймовірна тиша. Така, що чути, як десь мчить зустрічний поїзд. І двиготить земля. І хоча б раз у гучномовець щось пояснили. Ні, незнання – це сила: придумуйте самі причину, що сталося. Хоча час від часу для більшого ефекту вимикають світло. Щоб уже напевно забезпечити особливо нервовим пасажирам додаткове сиве волосся.
Ласкаво просимо до київського метро – на те воно й підземелля )))