У той липень, коли мами не стало, абрикоси вродили, як сказилися. Встеляли усі стежки, і ми по них ходили і мимохіть чавили, вони чвакали під взуттям, і на це місиво зліталися оси з усього міста і кількох найближчих сіл.
Ми не знали, що нам робити. І з абрикосами, і взагалі. Тож робили, що могли: збирали їх у відра й обдзвонювали знайомих, чи, буває, кому не треба. І якщо хто зголошувався на відро, то швиденько везли два.
Але мало хто зголошувався. А абрикоси стигнули, падали, репалися і гнили. І від того було гірко-гірко. Хоч ми й не здавалися: купили мішок цукру і варили варення у синьому маминому тазику. Але банки у нас скінчилися раніше, ніж абрикоси й безкіннчний сум.
І тоді ми надумали їх продавати. Зробили усе, як робила колись мама: винесли табуретку, поставили відро абрикосів, написали маркером на аркуші ціну.
Але їх ніхто не купував. Вони стояли у тім відрі такі радісні-радісні, а ми утрьох тинялася неприкаяні двором, зиркали на те відро і потайки одна від одної витирали очі.
Ми трималися за ті абрикоси, як за соломинку, але тоді хтось ішов дорогою і кинув:
– Та шо вони ото продають. Тих абрикосів, як грязі…
І соломина ця зломила спину нашого тригорбого верблюда.
Сестра зі сльозами затягла у двір нашу торгову табуретку, і ми взялися знову, аби не плакати, дзвонити друзям: чи не потрібні комусь абрикоси.
– Їх як грязі, – схлипувала сестра. – Як грязі. Вони нікому не треба. Нікому…

Ми сиділи на ганку, коли прочинилася хвіртка. Зайшли чоловік, жінка і маленька дівчинка.
– Це у вас такі красиві абрикоси стояли? Ви вже продали? Бо ми за ними спеціально приїхали.

Так ми продали хорошим людям відро радісних абрикосів.

Але історія ця не про абрикоси. І не про засадничі принципи ведення бізнесу. А про те, що дурні голоса не йдуть на небеса. Так колись бабуся казала. Не знаю, що саме вона вкладала у ці слова, але мені цей вислів подобається дуже й дуже.

Дурні голоса не йдуть на небеса. Саме так.