Чита жила з дідом і бабою.
Допоки вони не померли.
А померли вони одне за одним: родичі навіть після перших поминок не встигли розійтися. 
Хату швидко продали, куці дідобабині статки одразу розібрали, кому що треба. І лишилася тільки Чита. Бо кому пртрібна маленька миршавенька собачка, яка й гавкати нормально не вміє. Так, дзяволить.
Чита сиділа, чухала худою кострубатою лапою поїдене мухами вухо, аж тут чує:
– А ти хто?
– Я Чита, – гавкнула Чита. І підвела око: хто питає?
Питав чоловік, який приїхав на великій машині з кузовом і відвіз бабу, а тоді й діда туди, де їх зарили в землю. Чита бачила, де це, бо бігала дивитися.
– То ти нікому не треба? Ну, то поїхали зі мною. Стрибай! – сказав. І відчинив перед нею двері кабіни.
Чита подумала, розігналася трохи і стрибнула. Задні лапи підступно зісковзнули й вона боляче гепнулася животом додолу. Але чоловік підняв її і засадив на сидіння.
І вони поїхали.
Їхали довго. Дуже довго. Полем, лісом, знову полем. А тоді заїхали у двір. Чоловік сказав їй:
– Ну, вилазь.
А тоді до когось:
– Мамо, я Вам собачку привіз. Маленьку.
Мама була старенька й кругла. Вона сплеснула руками:
– Лишенько, звідки ти притягнув це горе на мою голову!
– Мам, ну в тих старих, що мене хоронить їх послали, родичі речі розібрали, а її ніхто не взяв. До того ж, вона розуміє людську мову. Я їй сказав стрибати в кабіну, вона й стрибнула.
– Усе так і було, – підтвердила Чита.
– Ось бачите, мамо!
– Дурний піп тебе, Іване, хрестив. Іди, молока наллю, горе ти собаче.
Маму звали Проня. Баба Проня. Вона була добра. І Чита ходила за нею хвостиком. І ладна була з нею доживати віку, якби не Тарзан.
Великий кудлатий Тарзан був прип’ятий на ціпку у будці і дихав на Читу лютою ненавистю. Вона обходила його десятою стежкою, але не помоглося. Якось він відірвався і не перекусив її навпіл тільки тому, що нагодилася баба Проня – і уперіщила його ціпком по спині.
Але життя Читі у дворі більше не було. Зневірена, тинялася Чита повсюдно за бабою Пронею аж допоки в одному з дворів не почула:
– Та хай уже ваша собачка лишається у нас і живе. Котів наших не об’їсть.
– Та вона така розумна – людську мову знає, – похвалила Читу баба Проня.
– Гав, – сказала Чита.
І лишилася.
Сиділа собі на моріжку й думала, яке воно таки дивне й довге собаче життя.
І скільки непростих рішень у ньому доводиться ухвалювати.