Увагу звертають на перших. Або ж останніх.Вона ж – двадцять п’ята. Ні те ні се. Щось десь там ближче до кінця.

Кого лише в роду в неї не було! Зовні – кириличний ферт, а за вдачею – така собі грецька фіта.

Тривалий час їй не виходило нікуди вписатися. Писарям давалася взнаки її чужинська кров: століттями її писав, хто як умів і хотів. А хотіли й вміли по-різному. Хоча саме завдяки цьому нині можна визначити, де саме і коли саме писався-переписувався той чи інший текст.

Вона – сама ніжність. Просто злітає з губ. Хоча саме завдяки тому, що твориться практично губами, ніколи не буває м’якою. Хіба що грайливо напівпом’якшується, коли їй не лишають вибору. Але в більшості випадків твердо стоїть на своєму.

Її першою місією було позначати число “п’ятсот”. Для цього її колись і запозичили. Але вона прижилася, укоренилася і піднялася кар’єрними сходами зі статусу числа до місця двадцять п’ятої літери в алфавіті. Про кар’єрні сходи – жодного перебільшення, бо автор першої граматики української мови Олекса Павловський в свій правопис її не дуже то й взяв, а Пантелеймон Куліш у свою “кулішівку” хоч і взяв, але на передостаннє місце.

Можна припустити, що остання редакція правопису дещо похитнула її позиції. Але Афіни й Атени, ефір та етер, кафедра й катедра – це все наслідки її бурхливої біографії. Бо причини сучасної варіантивності у тому, що течуть в її буквенних жилах чорнила і ферта, і фіти.

Прекрасна вічна чужинка Ф. Двадцять п’ята літера українського алфавіту.
#мійправопис