Малою, я любила мультик про Чебурашку і Крокодила Гєну. Але не розуміла. Тобто розуміла по-своєму, по-дитячому: у світі живуть хороші іграшки, з якими дружать піонери (зокрема піонерка Галя), а також нехороша Шапокляк із таксою, яка намагається усім зіпсувати настрій, тому з нею ніхто не хоче дружити.
Хоча вже тоді обіцянка, що “прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете и бесплатно покажет кино” мене дуже лякала.
І лише дорослою я зрозуміла, що мультик цей – насправді для дорослих. А моя дитяча любов до нього виросла не з того, що він мені подобався, а з того, що мама завжди казала “який хороший і добрий мультик”, бо як-не-як Чебурашка знайшов собі друзів, і це була вагома підстава цей мультик любити. Ніби ж то про дружбу історія.
А історія насправді про те, що “мы строили, строили – и наконец-то построили”… и “лучшее, конечно, впереди”.
Ну, а … Шаполяк. Ви просто подивіться мультик. Без дитячих спогадів про нього. А тверезим дорослим поглядом.
Мультик, який дорослі зняли для дорослих. Із дорослими думками і такою ж наскрізною естетикою.
Ось у цьому і криється основна різниця між милашкою Чебурашкою і неоковирною свинкою Пеппою, яку паталогічно люблять сучасні діти.