Скільки ж людей, травмованих школою, живе навкруги!
Вони – давно вже дорослі, а й досі носять у собі дитячі травми, які щопершовересня дуже й дуже даються їм взнаки. Перше вересня, як той гачок, видобуває із найглибших закапелків їхньої пам’яті усі обрАзи й комплекси. І вигулькують із забуття якісь піонерські галстуки, шкільні форми, злісні училки, незадовільно з поведінки, макулатура з металобрухтом, загони, ланки і чимало з того, що було насправді. Але ще більше з того, чого насправді не було, але виросло за роки із тих далеких дитячих травм. Така собі шкільна Fata Morgana.
Утім, небезпека насправді не в болісних спогадах, а в бажанні зробити свій біль сьогоденням. Ось так невимушено особисту нелюбов до школи – у більшості випадків цілком вмотивовану нелюбов – передати тим, у кого ще все попереду. Щоб ріс бур’ян ненависті у їхніх серцях. Бо, самі подумайте, чи можна любити школу, від якої шкоди більше, ніж користі? Вона ж бо руйнує особистості й творчість…
Таврувати дуже просто. Так само, як маніфестно ненавидіти Перше вересня.
Але, знаєте, один дуже дорогий мені хлопчик цього року йде в перший клас. І я хочу, щоб він любив свою школу. Любив вчитися. Любив свою першу вчительку.
Зізнаюся чесно: я насправді не вірю ні в НУШ, ні в розмальовані класні кімнати, ні в магічну силу одномісних парт.
Але дуже вірю у вчителів. Конкретних вчителів. Які люблять свою роботу і дітей.

Із початком нового навчального року. Усіх, хто вірить у силу знань і здорового глузду.