Тієї весни її не спиляли лише тому, що не було чим. Допоки ж напитали сусіда з бензопилою, вона зацвіла. Та так рясно, що рука не піднялася пиляти.
Вона була стара й родила зимові терпкі яблука. Утім, останні років із п’ятнадцять вона нічого не родила, а лише кидала густу тінь на грядки.
Як розібратися, то їй було років більше, ніж їхній давно немолодій дачі, тож вимагати від неї яблук було б нечесно.
Але того літа вона вродила. Та так щедро, що за яблуками загубилося листя, а старе вузлувате гілля аж стогнало від ваги й натуги.
І тоді вона просто розчахнулася навпіл і розсипала поміж грядки терпкі й недостиглі зелені яблука.
Вона виявилася геть трухлявою всередині – ця стара як світ зимова яблуня.
Утім, у кожного – своя лебедина пісня.