Ця любов – не любов до чоловіка. Не до дітей любов. Не до батьків. Не до батьківщини, мови, справедливості, рівноправ’я, тварин, планети загалом і людства зокрема.
Це любов жінки до самої себе. Такою, як вона є. Із усіма цими сивими коренями кіс, які постійно доводиться зафарбовувати, і зайвими сантиметрами, що не втискаються в старі джинси. Любов зі зморшками, негараздами й відчуттям меншовартості, що час від часу огортає пекучою хвилею.

Якщо жінка не має в собі любові до себе, їй болить усе: чужа молодість, чужі коханки і її власні жіночі дні.
Коли у житті її є любов, вона просто живе. Малює картини, пише вірші, шиє бісером, ліпить вареники, варить борщ, ростить дітей, очолює фабрики, заводи чи міжнародні корпорації, говорить вільно сімома мовами, здійснює наукові відкриття, летить у космос чи наводить лад на землі. Не так і важливо, що вона робить. Важливо, що в ній є вогонь. Живий і справжній. Чарівніший від Вифлиємського.
Її особистий вогонь. Здатний за будь-яких холодів вберегти серце від криги.

Любіть себе. Бо це не егоїзм. А ключик до щастя.