Щоразу, коли в моєму тексті хтось знаходить помилку і тицяє в неї пальцем, богиня філології в моїй душі зніяковіло щулиться, намагається якнайглибше заритися у стоси словників і прикритися правописом.

Я не пишу безграмотно. Ба – більше: я знаю мовні правила настільки добре, що вони самі навіть не підозрюють, скільки багато я про них знаю і як часто використовую. Утім, я – людина. А людині властиво помилятися.

Але щоразу, коли я необережно помиляюся, над моєю маленькою знедоленою помилкою злітаються зграї ласих до орфографічної крові й пунктуаційних видовищ мисливців за помилками.

Мисливці за помилками – особлива каста. Їм не обов’язково писати бездоганно самим, але обов’язково вказувати на помилки інших. Такі собі мовні падлоїди. Їдять чужі помилки – і з того харчуються.

Щоразу, коли зграї мовних падлоїдів вдовлено кружляють над маленькою випадковою помилкою, та знедолено намагається втиснутися до гурту правильних слів, уподібнитися до безпомилкових морфем, стати винятком у безвинятковому правилі.

І щоразу, коли мені виправляють помилку (навіть одненьку одруківку, що вкралася у текст завбільшки у десять тисяч знаків без пробілів), мені стає так гірко в душі. Не тому, що я помилилася, бо не помиляється хіба що текстовий редактор Word (і то – не факт).
А через те, що хтось знову у глибокому і щирому тексті про справжню любов спромігся прочитати й осягнути одне-єдине слово. І то лише тому, що воно було написане з помилкою.

Image by Steve Buissinne from Pixabay