Я не збиралася бурхливо святкувати міжнародний день дівчат, але зі мною … сталася капуста.
Капусту мені подарували. Вона була бузкова, звалася кольрабі і майже тиждень пролежала у холодильнику, бо я не знала, що з нею роблять.
А тоді нагуглила, що її чистять, ріжуть кружальцями, варять хвилин із п’ятнадцять у солоній воді і тоді смажать у яйці й сухарях. 
Яйця і настрій щось посмажити у мене були, сухарі – купила. Я поставила на вогонь каструлю з водою – і ніщо не віщувало зради. Допоки я не увігнала у капусту ніж. Великий, кухонний. Увігнатися він увігнався, а назад – зась. Спочатку я смикала його туди-сюди, і це навіть було смішно. Але через двадцять хвилин, упродовж яких я тягала капусту по столі за ніж, у мене вже смикалося ліве око, а стіл зробився бузковий. У каструлі безутішно кипіла підсолена вода, в якій тепер уже суто гіпотетично мали варитися капустяні кружальця. А капуста вперто й затято зберігала цілісність.
Я майже здалася, втомлено сіла на підлогу під стіною, обхопила голову руками й мужньо вирішила викинути капусту, нехай вона й кольрабі.
Але ж ніж…
Тому довелося встати з підлоги, витерти сльози і знову вийти на ринг.
Ніж я врятувала. Не питайте, як. Хоча, можете питати. Клин клином вибивають, а ніж – двома виделками і дерев’яною кописткою.
І ось тут я на неї дуже розсердилася. На кольрабі. Щоб оце якась капуста мені вечір нерви клубочками мотала.
Якби у мене була сокира, я б її порубала. Але сокири у мене нема. Тому я її розпиляла. Спочатку навпіл. А тоді і на кружальця. Як написано у рецепті. Ножовкою. Хоча якраз про ножовку рецепт нічого не казав. І даремно.
Зварила. А тоді обсмажила у яйці й сухарях.
Цю прекрасну бузкову кольрабі.
Наступного разу я це повторю, як куплю бензопилу. Не раніше.
Смачного.