Можливо, років за “надцять” у науковій літературі вивчатиметься “казус Дроздовського”. Або навіть існуватиме “синдром Дроздовського”. На позначення людини настільки впевненої у своїй безкарності, що її брехня переходить усі межі здорового глузду.
Tamara Hundorova все ось тут написала:
https://life.pravda.com.ua/columns/2018/10/8/233488/

Точніше – не все. Бо написати все у цьому випадку, здається, фізично неможливо.
Чому це важливо ?
Та через те, що й досі усі мовчать. Води у рот набрали. І причина тої води – занадто зрозуміла. Феномен Дроздовського постав не враз і не сам по собі. За його численними списаними працями стоїть сонм іменитих рецензентів. Вони – цілком ймовірно – ті праці ніколи не читали. А тепер так невдобно вийшло, так невдобно.
Те ж саме стосується чималої кількості комісій, членств у журі й низки інших життєдайних і життєтворчих місій, у складі яких Дроздовський опинився і працював не просто так. А завдяки комусь і разом із кимось. Знову – дуже невдобно, ой, як невдобно.
Набагато простіше засунути голову пісок і вдати, що я – не я і хата не моя. І нехай хтось так скаже королю, що той – голий.
Але якщо і цього разу спрацює споконвічний український принцип “моя хата скраю”, то на українській науці, а разом із нею й освіті, можна ставити офіційний жирний хрест. Бо навіщо тоді оце все – спочатку битися, як риба об лід, об те ЗНО, тоді лягати кістьми в ім’я вступу до омріяного вишу, тоді чогось прагнути, шукати, падати, вставати, йти до відкриттів усе життя. Кров’ю й потом йти. Навіщо? Коли можна усе просто списати. Виїхати на чужому горбу. В’їхати на чужій спині в науковий рай. Стати кумом філології й сватом перекладознавству.