Про Адлер ми знали змалку. Завдяки мандаринам, лимонам, апельсинам і грейпфрутам, на які ми казали грейфрукти і свято вірили, що саме так вони й звуться.
Поїзд на загадковий Адлер ішов через нашу маленьку станцію, і під час блискавично короткої зупинки провідниці прямо із тамбурів продавали місцевим жовтогарячу цитрусову екзотику.
Це завжди чомусь було взимку. І покупців завжди було більше, ніж товару. За нього змагалися, штовхалися, сварилися. Утлі пакети рвалися – і тоді апельсини й мандарини розбігалися брудним пероном, їх похапцем визбирували у грубі самошийні господарські сумки.
Як ми хворіли, наша мама теж ходила “по лимони до поїзда”. Ми тоді залазили на підвіконня, щоб розгледіти той адлерівський поїзд.
Вона завжди приносила кілька штучок всього, що в той раз продавалося.
Ми дружно всідалися за кухонним столом і ділили соковиті дольки порівну між усіма. Лимон теж з’їдали – щедро присмачуючи цукром. Цедру тоненько різали, сушили й зберігали у півлітрових банках. У випічку буде, казала мама.
І навіть зернятка не пропадали – ми пхали їх у квіткові вазони, і за роки у нас у хаті виріс справжній зимовий сад із диких цитрусових. Ми так ніколи й не з’ясували, чи то була у нас лимонна діброва, чи грейпфрутова, чи, може, апельсинова. Але щоразу на новий рік нанизували на колючки розсаджених у старі відра деревцят маленькі кислі мандаринки.
Сьогодні у супермаркеті я не змогла обрати між мандаринами іспанськими й мандаринами грузинськими. Тому взяла трохи тих, а трохи – тих.
Як добре, що епоха адлерівських поїздів минула.