Час іде. А часи змінюються. На екрани виходить купа фільмів, які важко оцінити пересічному глядачу.
Як на мене, настав час подумати про кіномову. Адже в візуальному мистецтві теж існують поняття стилістики, форми, незвичайних оригінальних рішень, осучаснення подачі інформації і т.п. Це все – режисерське мистецтво. Подати «режисерське бачення» в сценарії – не завдання драматурга.
У світлі сказаного, мені здається, що поволі настає час серйозно говорити про «кіномову» і її засоби. Нову, сучасну, яка б відповідала психології сучасного молодого глядача, а не тягнула у заштамповане минуле. Адже попри шалений розвиток нашого кіновиробництва і попит на власне кіно, на всі плюси того, що відбувається, є пересторога надовго застрягнути на одному рівні – «підручника», виданого всередині минулого сторіччя.
Нинішні операторські, технологічні засоби дають можливість фантазувати над тим, що називається «рішенням сцени». Так, це «матчастина». Зазвичай, в театральному університеті її «проходять», не помічаючи її важливості. Тим не менш, знаннями, а особливо сучасними, які все ж таки треба черпати з кращих зразків світового кінематографу, треба користуватися, а не «вигадувати велосипед».
До теми (в якості поради, кому цікаво): є цикл документальних фільмів (серій 20) – «Одіссея. Історія світового кінематографу» – там викладені всі «правила» зйомок від німого до сучасного кіно. Навіть з прикладами розкадровок – як це робили великі режисери… Дуже раджу.
А те, що я помічаю, коротко викладу ось так – можливо для пересічного але розумного глядача це буде відкриттям:

В КІНО (пастки):
— діалог може починатися з… середини і бути коротким. Головне – підтекст і візуалізація; «Голови, що говорять» – минулий день;
— мізансцена (на відміну від театральної) так само не відігрується «від і до», вхід і вихід з неї – візуалізація дії;
— «по нервах» б‘є одна (можливо, дві) «знакові сцени». Якщо глядач увесь час ридає і нервується – це спекуляція на емоціях.
— мають бути «емоційні відкати» (пояснювати не буду, то довго)
— музика не «рятує» погану сцену (це шило в мішку не сховати!) , а навпаки – підкреслює її. Або… геть музичний супровід – це також проминулий день! Як правило, ним «прикривають» проколи.
— закадровий голос – теж, як правило, «прикриття» проколів, колі дії чи характер героя не розкриті (примітка. Не завжди. Цей засіб – дуже тонка річ і часом саме з-к «робить все кіно»);
— деталь. Золота жила. (пояснювати так само не буду – довго. Хто розуміє – той розуміє)
— структура, структура, структура (як казав Р. Уолтер, обожнюю його теоретичні статті)
І т.п. і т.д.

Це все та «матчастина», яка забувається в пилу-жару «підйому вітчизняного кінематографу», де важливо «забити» і якнайшвидше оприлюднити тему, якщо є фінансування. А подумати над стилістикою і формою подачі немає часу.
Іноді виходить так: бюджет малий, реквізиту і інших засобів – кіт наплакав. Є, скажімо, три-чотири компоненти. Задача: як з них зробити шедевральні кадри. Добрий оператор знає. Добрий режисер – також. Але це теж з розряду «матчастини»…

П. С.
Ну ось… Болить мені все це.
Але я оптиміст: треба робити «підґрунтя». Кількість мусить перейти в якість. Коли?…
А тепер до режисерів і продюсерів (крім тих, хто мене знає і, сподіваюсь, любить або, принаймні, поважає))): бігайте від мене, як ладан від чорта.
Я зануда і «буквоїдка»))).