– Була у мене маленька сучечка, двадцять годов прожила, а перед новим годом пропала.
Дядько сказав це до всіх і водночас ні до кого. Сидів, стискав між ніг картату сумку і дивився крізь брудну шибку, як на автобусній платформі бігає мокре цуценя.
Цуценя було вокзальне, нічийне й задрипане. У надії поснідати тицялося брудним носом у засмальцьований папірець з-під смаженого пиріжка.
Маршрутку, в якій сидів дядько, платформу, цуценя і папірець щедро заливало передріздвяним дощем.
– Я би ото взяв собі того собачку, но як його повезу? – зітхнув голосно дядько. – Та і як його поймать?
– Так ми он коробку зараз у магазині попросимо, – кинувся водій, прикрутивши вічний шансон. – А ну, хто там, ловіть того собачку, – рішуче дав команду салону, а сам побіг до вокзального АТБ.
Салон заойкав, заметушився, і хвилин через п’ять дядькові урочисто поставили на коліна коробку з-під печива. З коробки в дядька здивовано вдивлялося брудне цуценя.
– Ви, цей, візьміть ось, – водій простянув засмальцований шмат ковдри, яким у таких маршрутках встеляють “плюс ще одне сидяче місце на верхній сходинці”. – Закутайте, щоб не мерзло. Зараз я пічку накручу.
Маршрутка звично прокладала крізь густий туман свій нехитрий маршрут від села до села.
– Синку, – кричав дядько у трубку старої кнопочної нокії, – я казав напитати тобі собачку, то вже не треба. Да, я тут на вокзалі взяв. Красівий буде, як виросте. Назвемо його тож якось красіво. Тузіком або Черніговцем.

 Image by PublicDomainPictures from Pixabay