Категорії Слова

#тридцять_три_історії_про_любов Історія сьома. Її зрада

Усе було банально: вона його зрадила. І він її залишив.
Правильніше було б сказати кинув, бо важко говорити “залишив” про жінку, яку виставляєш за двері квартири практично в тому, в чому вона стояла. Ні, ну зубну щітку він їй віддав. Чого не скажеш про спільні заощадження, надійно заховані під матрасом спільного сімейного ложа.
Вона стояла, розгублено кліпала очима й заправляла за вухо неслухняне пасмо так, ніби не розуміла, що відбувається. Повернулася з роботи нібито додому, а опинилися в сімейному пеклі.
– Виходиш з дому, то виходь з електронної пошти, – процідив крізь зуби він. І її й так великі очі розширилися аж на пів обличчя.
Допоки вона стояла у дверях й судомно ковтала повітря, він вручив їй спортивну сумку з усіма її скромними пожитками.
Не полінувався й зібрав самотужки усі її шкарпетки-труси-ліфчики. Зібрав за ті дві довгі години, відколи прочитав її інтимне листування. Збирав увесь час, допоки вона не повернулася додому.
– Іди до нього, але гола й боса йди, – сказав рішуче. Ніби то не його серце дві останні години ридало від болю.
Оскільки вона й досі просто мовчки сковтувала повітря, уточнив:
– Йди до того, чий оргазм тобі дорожчий від мене.
Планував гордо відчинити на цьому слові перед нею двері з квартири, але вона після цієї його заяви не менш гордо відчинила їх сама.
Закинула зібрану ним спортивну сумку на плече й голосно хряснула йому дверима перед носом.
Йому й подумати не моглося, що все складеться так просто й блискавично. Чекав сліз і виправдань. Вона ж, на щастя, пішла мовчки.
Ось тільки шкода, що в сумці, окрім білизни, понесла з собою і його серце.
Час не лікував, але й не позбавляв ілюзій: нової дружини на зло собі й здоровому глузду, трьох дрібних дітей одне за одним, одноманітних вечорів у вдавно дружному родинному колі.
З роками він призвичаївся вечеряти під випуски новин окремо від верескливих дружини й дітей.
В одному з таких випусків він її й побачив. Уперше відтоді, як вручив спортивну сумку з нашвидкоруч зібраними трусами-ліфчиками.
Йшлося не стільки про неї, скільки про роман, який вона написала.
Книга року, казали вони. А вона мовчки усміхалася.
Найгірше, що вона лишилася тією ж самою і як і десять років тому кліпала очима і заправляла за вухо неслухняне пасмо. Хоча цього разу не перед ним, а перед десятком телевізійних камер.
Він перевернув на себе й новий бежевий диван соус й картоплю, але не чув, як свариться на те дружина. Слова дружини його не пекли, а натомість нестерпно пекло в грудях те місце, де мало б бути серце.
Він купив її книгу. А тоді віскі.
І пив майже тиждень, щоб змиритися з фактом, що читав тоді не її листування, а рукопис.

 Image by Engin Akyurt from Pixabay

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *