Оскільки я не люблю недомовок і підкилимних ігор, поставлю свій коментар щодо серіалу, про який мене питають друзі в «приватці» (до речі, дякую, що не загрібаєте зопалу, а дивитеся глибше, в тому числі уважно – на титри)
Отже…
Я давно мріяла про адаптацію української класики з двох причин а) аби сучасна молодь, котра похапцем «пробігає» її в школі, зрозуміла і зацікавилась її вагомістю і цінністю; б) показати світові, що Україна, попри всю штучну ізольованість, не випадала з контексту світових і загальнолюдських проблем. В світі існує багато адаптацій Шекспіра, то чому на це мусить бути «табу» в Україні?
На серіалі під назвою «У неділю рано зілля копала» (серіал від початку знімався під іншою назвою, яка не мала до відомого українського роману жодного стосунку – «Голубка біла, голубка чорна», як вказано на «хлопавці») я була лише автором ідеї адаптації з перенесенням подій сторічної давнини на сучасний ґрунт і котра полягала в тому аби вигадати ПЕРЕДІСТОРІЮ сюжету, який міг мати безліч варіантів.
Сам же сценарій належить не мені – над ідеєю і її нюансами працювали інші сценаристи і зробили класичний мелодраматичний серіал.
У мене ж нині в розробці з тим же продюсером є своя версія фільму «Ой, не ходи, Грицю…» – з усім українським колоритом, мовою, піснями, мотивами історії кохання Марусі Чурай (власне, ці мотиви адаптувала і сама авторка роману – Ольга Кобилянська) і, звісно, місцем дії, що відбувається на Західній Україні.
Інакше кажучи, був задуманий сучасний рімейк відомого сюжету зі збереженням мотивів першоджерела. Власне, цей задум вже перетворився у посерійний поепізодний план – і ця робота ще чекає свого втілення на екрані. Поки комерційні канали не спроможні повністю підтримувати і фінансувати такі проекти, вся надія на державну підтримку.

Тема, яка зараз так зачепила обурених глядачів, як на мене, більше стосується «замовника», якими є або комерційні канали або… держава. І якщо у повнометражному кіно вже нібито все добре (тут окрема розмова: що фінансується і має успіх, а що – просто фінансується без успіху. Такі розмови нині ведуться серед глядачів. І це дуже добре! Принаймні краще, ніж говорити весь час про політику), то у випадку створення телепродукту все залежить від волі, фінансової спроможності і незалежності телеканалів.
Не секрет, що об‘єктивно наші канали не можуть (сподіваюсь, поки що) фінансувати проекти, які б не продавалися б на інші ринки. Добре, якщо це Прибалтика, Узбекистан, Казахстан, Білорусь, Ізраїль, Польща, Англія. Але й не секрет, що відліпитися від основної «тітьки» так само важко, як припинити цю торгівлю в будь-якій сфері. Хто зі створювачів таких проектів «без гріха» – можна порахувати на пальцях однієї руки і сподіватися, що їх з часом буде ставати дедалі більше. Інші ж кіномитці (а таких набагато більше) отримують «шанс не втратити професію».
Зараз канали все ж таки намагаються притримуватись «квоти» – вже є українські серіали.
Але по-справжньому радіти варто не стільки тому, що серіал нарешті (!) створений українською, скільки його якості. Поки що ми маємо лише радість від «вітчизняного продукту», не зважаючи на те, що там діє «дотепний останній москаль», довкола якого бігають люди в автентичних кептариках. До якісного, розумного, нестандартного, не придбаного, як «формат», українського серіалу поки що шлях неблизький. Хоча потенціал і великий – є.
Але, як я вже казала – на те потрібна воля. Державна, політична, комерційна.