Марина Гримич виросла на Євбазі в будинку для працівників ЦК ЛКСМУ, який було “вмонтовано” в старий єврейський район. Євбазом вона називає не лише територію нинішньої площі Перемоги, де власне була товкучка, а її “околиці” (зокрема, квартали вздовж вулиць Володарського, Дмитрівської/Менжинського, Павлівської тощо), бо саме там була (а, можливо, переїхала туди після закриття базару в 1961 році) вся його “інфраструктура”, “менеджмент”, “центри збуту”, сервіс, “дозвілля” (якщо так можна назвати Дмитрівську баню, на яку дивилися вікна з квартири Марини Гримич) і (що для неї головне) “центри усної історії” – тобто живі люди зі своїми спогадами. Клавка з роману Марини Гримич народилася і виросла там само, лише на 40 років раніше. (фото з мережі).

Уривки з роману “Клавка”:

“Євбаз кипів, як густий борщ у каструлі. Прогулянка по ньому заміняла Клавці денний кіносеанс. Окрім необхідних у щоденному побуті речей, тут продавали багато «буржуазного непотребу». Ох, як вона любила ці витребеньки, які ніколи не згодяться в господарстві справжнього будівника соціалізму!….

«…біноклі, калейдоскопи, морські мушлі, грамофон, кришталеві вази та попільнички, нікельований самовар, мідні та срібні підсвічники, карафка з червоного скла, сифон для газованої води, статуетки з бронзи й мармуру, вазочки і шкатулки з оніксу, ляльки-японки в кімоно, важке чорнильне приладдя, синя скляна пляшечка з пульверизатором для одеколону, альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, копилки-скарбнички, мідні ручки від дверей та вікон, старі листівки. Словом, мотлох, або, як кажуть на Євбазі, хлам. Була б її воля – загребла б усе, не торгуючись, усі ці речі! І сиділа б вечорами, обмацувала їх руками, пожирала очима, нюхала їх, спала б із ними”.