Категорії Щоденник

Про Гришу

– Я не сама, ми з Гришею. Можна?
Вона нервово обсмикує кофтину і поправляє хустку.
– То будете платити за себе і за Гришу, – неприступно каже водій. Водії міжміських маршруток завжди такі суворі.
– Та я шо. Я заплачу. Ви не переживайте, – вона трохи не плаче від хвилювання. – У вас тут сквозняків немає? Бо Гриші сквозняки не можна.
– Та сідайте вже зі своїм Гришею, – буркає водій. – Ось тут, біля мене й сідайте.

Вона сідає, розв’язує хустку – біленьку ситцеву на собі і велику, теплу й картату на Гриші – і каже довірливо:
– Гриша так намучився в електричці. Він не звик далеко їздити. Правда, Гриша?
Та він як трохи обвикне, то ще нам заспіває. Гриша гарно співає. Аж душу виймає. Особливо, як їсти хоче. Я вже знаю, як його накормить. Діти з онуками на море поїхали. А мені сказали глядіти Гришу. То я оце у них трохи пожила, но не можу на тому балконі. То спакувала Гришу і везу до себе. Переживаю, правда, бо у мене Мурчик. Вредний кіт. Но, може ж, обійдеться. Правда, Гриша?

– Гриша хороший. Гриша хороший, – радісно відгукується Гриша.

– Бачите, яка розумна птичка. Усе знає, – каже вона. І дістає з кишені порізане яблучко. – Їж, Гришо, їж моя пташечко. Бо приїдуть – скажуть баба погано годувала.

Водій із розумінням киває. І зі знанням справи тримається обома руками за кермо. Вона з не меншим знанням справи тримає на колінах величезну клітку з Гришею.
А Гриша співає. А Гриша співає.
На весь салон.
Найкращих своїх папужачих пісень.

 Image by helenabfrancis from Pixabay

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *