Конституція Пилипа Орлика така маленька! Невеличкий зшиток паперу. Дивишся і не віриш, що він зберігся тоді, коли було втрачено речі більші і масштабніші.

Скромний зшиток. Зовні нічого особливого. Хіба що вражає каліграфія, але у ті часи люди письменні інакше й не писали, а Орлик до того ж ще був і писарем.

Дивишся і мимоволі згадуєш красиві й пафосні слова про першу європейську конституцію, і в унісон до них – заперечення експертів, що Конституція Пилипа Орлика конституцією як такою не була.

Але чому і як ж тоді зберігся цей скромний зшиток? Вцілів тоді, як не вціліли речі більш значущі?
Звісно, зберегти слова на папері легше, ніж права й обов’язки в суспільстві. Утім, так хочеться вірити, що Орлик складав конституцію тому, що знав: тогочасне українське суспільство до неї доросло.

На жаль, історія не знає умовного способу. Бо було б цікаво знати, в якій країні ми жили б сьогодні, якби призвичаїлися дотримуватися конституційних норм ще у вісімнадцятому столітті?

І ще цікавіше було б побачити очі Пилипа Орлика, якби той побачив, як у ХХІ столітті його скромний і величезний труд лежить за склом у Софії Київській, а люди ходять, розглядають, фотографують і навіть примудряються робити селфі.

Можна сто разів прочитати про важливість Конституцїі Пилипа Орлика. А можна піти і один раз усе на власні очі побачити.