Світло два дні не вимикають.
Але щоб не сполохнути таке маленьке диво, спускаюся сходами пішки.
На дворі в очі вдаряє сонце.
У повітрі звучить весна, в кишені – телефон.
Цей звук не сплутати з жодним іншим.
Так надривається лише повітряна тривога.
Десь злетіли їхні літаки.
Чи вийшли кораблі.
Чи вилетіли шахеди.
Чи ще щось.
Бо можуть же ж.
Бігборд напроти будинку просить прямувати в укриття. Але я знаю, що його стрілка показує в нікуди.
Тому йду на роботу.
Мені назустріч ідуть пенсіонери.
З однаково роздутими пакетами.
Пакети – прозорі, і в них мівіна і якась сублімована їжа.
Бо біля вічно самотньої бібліотеки – довжелезна черга. Роздають гуманітарку. Ніхто не свариться. Просто довга черга.
Якийсь чоловік несе комп’ютер: перемотаний скотчем блок живлення в одній руці, монітор – під пахвою іншої.
На шиї теліпається мишка.
А він кричить в гарнітуру:
– Женя, б…дь, тривога, с…ка. Яке метро? Я йду на маршрутку.
Мене обганяє дівчинка. На рюкзаку в неї – ластівки.
Білий рюкзак з ластівками.
Ластівки вишиті синіми нитками.
– Я вже біжу, – кричить вона в телефон, – не починайте без мене. Будь ласочка!
І починає бігти.
Ластівки на рюкзаку тріпочуть синіми крилами.
– І звідки взялася ця тривога, – скрушно бідкається біля метро жінка. Вона продає чай і каву з термоса. – Такий чудовий ранок же був!
– Усе зло в цьому світі від м…лів, – спльовує вбік її сусід по ранішній торгівлі.
Як захочеться вам пошукати винних, то не морочтеся.
Усе просто.
Коли синє-синє небо несміливо пахне весною, росіяни впевнено запускають ракети в нього.
Лише тому, що можуть.
Лише тому, що все, що вони можуть, це нищити все живе.
А ми могли би жити інакше, якби не вони.
І будемо.
Без них.

Image by se pu from Pixabay