Одна дівчина не мала посагу, тож подумала, що не вийде заміж. Затужила від того, напнула личину світової скорботи і померла через багато десятиліть сварлива, самотня, знедолена.
Одна дівчина не мала посагу, тож подумала, що не вийде заміж. Але мала світлі коси, очі, усмішку й розум. Тож обміняла їх на заміжжя, і померла через кілька десятиліть в колі заплаканих дітей, онуків і правнуків.
Одна дівчина не мала посагу, тож подумала, що не вийде заміж. Але мала світлий розум і міцні нерви. Тож взяла все в свої руки, і померла через кілька десятиліть багаторазовим доктором якихось там наук і директором якихось там установ.
Одна дівчина не мала посагу, але подумала, що це немає значення. Тож жила, як могла, уміла й хотіла, і померла через багато десятиліть у колі колишніх чоловіків і коханців, вдячних колег, вірних друзів, а також дітей, онуків, правнуків і праправнуків.
Одна дівчина взагалі не чула про посаг, але подумала, що має зробити все, щоб стати щасливою. І коли померла через через кілька десятиліть, то найбільше тужили за нею її троє котів, собака і її психотерапет, коли розвіював її прах над Егейським морем.
В історії про одну дівчину немає кінця. Точніше він в тому, що життя – це шлях до смерті.
Тож є усі підстави менше думати, а більше жити.