Кінець 1970-х–початок 1980-х, Київ, Жовтий корпус – це престижне місце, центр української освітньої гуманітаристики. Тут був філологічний, романо-германський, міжнародний факультети і факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (так він тоді називався). У цей час я тут вчилася на філологічному. Будучи (з різних причин, переважно особистих) не дуже задоволеною своїм студентським життям, я сьогодні надзвичайно задоволена своїм філологічним вишколом. І досі вважаю вислів “вчився в Жовтому корпусі” (щодо тих років) тотожним знаку якості професійної підготовки. “Міжнародники” були серед нас, студентів Жовтого корпусу, “мажорами”. Такого слова тоді не було навіть в проекції, але заднім числом їх можна так назвати. Студенткам-філологиням міжнародники (а тоді це був виключно хлопчачий факультет) скидалися на небожителів, а найспритніші серед дівчат влаштовували справжнє полювання на них. Так одній моїй однокурсниці з моєї напівмажорної групи славісток вдалося на корткий час стати дружиною одного з них, і вона зі статусу не дуже успішної студентки набула статус небожительки. І чому я про все це розповідаю? Мені потрапила в руки книга спогадів мого колеги – Вадима Крушинського, професора Інституту міжнародних відносин (що витворився на базі того самого міжнародного факультету ) “Мажори з Жовтого корпусу”. І, як грім з неба: він вчився тоді ж, коли і я! Щоправда, це були різні навчальні зміни, я приходила на заняття в другу зміну, сідаючи на чорні дерев’яні дореволюційні лавки, «нагріті» Крушинським чи, може, Сергієм Ходаковським, з яким ми через багато років по тому стали дружити сім’ями (а могли вже тоді, правда ж?). Вадим Крушинський написав спогади про своє студенське життя, і я із здивуванням з’ясувала: як у людей можуть так різнитися спогади про один і той же час і про одне й те ж місце (це – на замітку дослідникам пам’яті і усної історії), хоча загальна атмосфера Жовтого корпусу цілком впізнавана. Я заздрю автору: як чудово він усе запам’ятав (можливо, він вів тоді щоденник?) і як педантично, а головне – без модної сьогодні позиції травми, при цьому реалістично і критично, – все виклав. А по-друге: я себе вважала хорошою студенткою, але ТАК, як вчився Вадим Крушинський – мені до того, напевно, далеко! Я думаю, у мене просто не було такої мотивації, як у нього. З відгуку студентки, яка в нього вчилася і думці якої я довіряю (бо вона моя донька), Вадим Крушинський – чудовий викладач. Із його книги також з’ясувалося, що поряд з нами, філологами-немажорами або напівмажорами, вчилися не небожителі. Мєлочь, но пріятно.