Коли я лише починала невісткувати в Галичині, то мої перші відвідини села Дуліби Стрийського району оберталися для мене комунікативними тортурами: “А шо він сказав?” – “А шо вона сказала?” – перепитувала я свого чоловіка так, щоб не почув мій покійний нині свекор Іван Васильович, бо після його фрази “Як-то ти – “не зрозуміла”? То ти шо, москалька?”, я боялася при ньому відкрити рота. А коли він мене посилав до “психи” (по-київськи просто трюмо) по “жилєтку” (лезо для гоління), або наказував вийняти бритванку із братрури (форму для випічки із маленького відділення в печі для випічки), чи критикував мене за куплені нові штори: “Фіранки на фронті мають бути однакові!” (що в перекладі на київську говірку означає, що всі штори у вікнах, що виходять на вулицю, мають бути однакові, ххоч і в різних кімнатах), я обливалася холодним потом. Бо характер у нього був ще той! Як шкода, що у мене тоді не було книги Hanna Dydyk-Meush “Мокряни. Говірка маминого села”! Яке ж це блискуче дослідження! І яка ж це шикарна і смачна говірка! Та якби не моє галицьке невісткування, я нізащо так швидко не освоїлася з українсько-бразильською говіркою і так швидко і не зібрала б матеріал для свого дослідження! Усіх галичан і негаличан, хто кохається на мові, закликаю ознайомитися з цим непересічним виданням, написаним Ганною Дидик-Меуш з великою любов’ю до маминого села.