Набирала в супермаркеті картоплю, коли почула:
– А ви уже бралі здесь картофєль?
“Картофєль” різонув по-живому, то ж моє “ні, не брала” вийшло різким, гострим, сердитим.
– А зачєм вот так сразу грубіть?
Я підвела від картоплі очі.
Біля мене стояла молода, звично вбрана жінка.
Поруч з неї перекочувалася з п’ятки на носок дівчинка років семи.
У яскравій, рожевій, розмірів на два більшій куртці.
Саме розмір куртки й змусив мене сказати:
– Вибачте.
І це додало жінці сміливості.
– Вот ви мнє наґрубілі, патаму шо я спрасіла па русскі?
Мені кортіло сказати, що я не грубила. Натомість тихо, але чесно відповіла:
– Так.
– Вот! А ми із Харькова приєхалі! Нас там бамбілі, мєжду прочім!
Жінка явно була не зовсім у собі.
– Да я даже не знаю, как картофєль будєт на украинском, ви панімаєте ето ілі нєт?
– Картопля.
Раптом сказала дівчинка.
– Ма, це буде картопля. Вот даже тут написано “картопля”.
І показала маленьким пальчиком на величезний цінник.
– Катя, памалчи, пажалуйста, не лєзь, каґда врозсиє разґаварівают!
Катя замовкла, але буквально на секунду, щоб потім закричати на весь магазин:
– Ма, ма! Слишиш, ето ж “Калина”! Калина! Калина!!!
“…чомусь наша славна Україна зажурилася”, – тепер Катя голосно підспівувала динаміку у супермаркеті.
Співала й трималася за поли своєї завеликої куртки, як за поділ плаття.
Ще старанніше перекочуючись з п’ятки на носок.
Я пішла.
Катя з мамою сама розбереться.

Image by klimkin from Pixabay