Categories Щоденник

Про линву

Я просто йду по канату.
Тятивою натягненій линві.
Яка тягнеться з лютого в майбутнє.
І кінця їй поки що не видно.
Я щоранку ступаю на линву.
Вона млосно пружинить під ногами.
В перші дні я шалено махала руками, щоб утримати рівновагу.
А тоді наловчилася йти тихо.
Зосереджено.
Без метушні.
Без непотрібних рухів.
Я щоранку ступаю на линву.
Відкидаючи зайве, щоб не впасти.
Не озираючись.
Без думок про прірву внизу.
І безкінечність попереду.
Бо інакше – не втримати рівновагу.
Мені інколи здається, що линва – завдовжки у вічність.
Але кожен день в рівновазі наближає до перемоги.
Тому я ступаю.
І йду.
Уперед.

Image by Lothar Dieterich from Pixabay

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *