П’ятниця

П’ятниця.
Значить, я протрималася ще тиждень.
І заслуговую на молочний коктейль.
Банановий або полуничний.
У KFC черга.
Біля каси самообслуговання поряд зі мною переминаються з ноги на ногу хрестоматійний “качок” у майці й шортах з не менш хрестоматійною інста-баришнею “губи уточкою”.
Вони подолали весь шлях оформлення замовлення – лишилося притулити картку і оплатити.
Але він не може до цього додуматися. Ну, ніяк. Психує.
Біжить сваритися на касу.
“Просто притуліть ось тут картку”, – підказую я тихенько його скво.
“Вітя, – кричить вона не своїм голосом , – тут просто надо притуліть карточку”.
Але Вітя уже во гнєвє. Не чує.
Він натхненно опускає менеджерку. Повертається злий і спітнілий.
З нульовим результатом.
– Вітя, тут только прітуліть і всьо, – робить баришня ще одну спробу.
– Пашлі, Зая. Ета тєбе не Польша, ета бл…кая Украина.
Польщо, вибач нас.
Ми й самі не знаємо, звідки ж воно в нас таке береться…