Моя любов до цвітної капусти походить від любові до капусти брюссельської.
Знаєте, ото такі маленькі качанчики? Але в нас продаються лише заморожені. І коштують, як крило від байрактара.
У капусту брюссельську я закохалася цього березня.
Так склалася, що я не готувалася до війни зовсім. Тобто, запасу харчів теж не було. І тоді у березні вийшло купити кілька пакетів овочевої “заморозки”. Я їх тушкувала з пожовтілим плавленим сирком і чавунній сковорідці на дуже повільному вогні.
У перервах між повітряними тривогами.
З крихітними зубчиками часничини, яка через свій розмір загубилася в овочевому ящику на балконі.
І смакували мініатюрні капустинки божественно.
Я обережно виймала їх із загального овочевого місива виделкою.
Клала на язик.
І повільно жувала, заплющивши очі.
Щоб не втрати жодної нотки неповторного смаку.
Можливо, це була їжетерапія.
Бо інколи доводилося доїдати похапцем на підлозі у ванній.
І можливо, саме тому уже влітку брюссельська капуста почала завдавати нестерпного болю.
Саме тоді, коли її можна було вже купувати пакетами й тоннами.
Але я не їла її. Я над нею щоразу плакала. Вона гіркла від сліз і ставала поперек горла.
І тоді я знайшла цвітну капусту.
Не таку смачну, але значно спокійнішу.
Рецепт той самий. Майже.
Хіба що замість плавленого сирка – сметана.
Отож, капуста, сметана, часник. Можна додати помідори, перець солодкий, стручкову квасолю, моркву тонкими смужками.
Але це – не обов’язково.
Головне – сметана й часник.
Тушкуєте до м’якості.
Заплющує очі і їсте.
Так, ніби це найсмачніша страва у вашому житті.
Поки що.