Про напів порожній келих

Знаєте, можна ж було у лютому 2022 року сісти й заплакати: та в нас влада корупмована, армія неозброєна, народ затурканий – нічого ми з російською навалою не зробимо.
Вони нас переб’ють, як горобців.
А Європа з Америкою висловлять спочатку глибоке занепокоєння, а тоді щире співчуття.
І на цьому край. Війні й Україні.
І знаєте, що в тому найприкольніше? Що сценарій цей був значно ймовірніший за той, який склався.
Саме про це потрібно пам’ятати, читаючи те саме довге футурологічне пророцтво про те, що чекає на нас після Перемоги.
Якщо чесно, то в мене до нього є запитання:
1. Ми вже перемогли? Тоді чому говоримо про те, як буде несолодко після Перемоги, до того, як перемогли, під час війни?
2. Чому ми маємо поміркувати, як все погано буде після Перемоги саме тоді, коли Китай викотив на арену мирні ініціативи?
3. Чи допоможе підготовка до поганого сцеарію наблизити хороший сценарій? Як саме?
А загалом, здається, це трохи скидається на різновид національного мазохізму: метрів за п’ять до переможного фінішу тупо зійти з дистанції, бо нічого в нас не вийде.
А якщо хто вірить в хеппіенд, того теж треба переконати, що не все так однозначно. І не кажіть потім, що вас не попередили.
Ніхто нікого насправді не агітує носити рожеві окуляри. Бо є причини, і є їхні наслідки. І їм треба давати лад.
Але ніщо так не розхитує зсередини ситуацію, як закамуфльована під виважену аналітику істерика “усе пропало”. А якщо ще й досі не пропало, то пропаде.
Бо коли ти заблукав у лабіринті, то можна істерити, а можна шукати вихід.
Кінцевий результат цих двох різних дій насправді може бути однаковий.
Але істерити – легше. Шукання – потребує сил.
Утім, саме пошук і дає надію на вихід.
Зрештою, наш келих завжди або напів порожній, або напів повний.
І напередодні Перемоги нас переконують у тому, що він …напів порожній.
Навіщо – питання риторичне.
Але ви просто уявіть, що було б, якби ми так про нього думали на початку повномасштабного вторгнення.
Не треба нас недооцінювати.
І передовсім – нам самим.