А тоді раптом дають світло.
І воно, виявляється, таке яскраве.
І його так багато одразу.
І ти не знаєш, що робити.
З ним.
З собою.
Чуєш, як ожив холодильник на кухні.
Як жалібно пискнув електронний годинник в коридорі.
Але і далі сидиш у темряві й у прострації.
Сидиш і згадуєш, як у перші дні літніх канікул несміливо й сторожко виходила на сонце голими, босими, блідими аж до синяви ногами.
І ті ноги болісно, до щему, відчували кожен подих вітру, кожен камінчик, кожен поріз травою, кожну мошку, кожен комариний укус.
А потім шкарубіли, вкривалися засмагою, йшли ципками, саднами, синцями, шрамами, і все це ніяк тебе більше не турбувало, не боліло, не пекло.
Світло дали.
Але емоції вкрилися ципками, саднами, шрамами.
Зашкарубли. Обвітрилися.
Тому більше нікуди не біжиш, не метушися, не панікуєш.
Ти тихо сидиш і дивишся, як у тягучій літній темряві одне за одним стрімко оживають вікна будинку напроти.

Фото зі сторінки: Акуленко Аліна: Світ Світлин