Мене треба десь почекати. Тож влітаю у першу кав’ярню й замовляю першу-ліпшу каву. Усе що цікавить мене – лише столик і право посидіти за ним хвилин із сорок.
Беру каву, сідаю, втуплююсь в книжку, роблю ковток і … завмираю. Це божественно. Якщо можна так описати каву, в якій гостра гіркота і ніжна м’якість злились в естетичному екстазі.
Це кава кав. І кавова пісня пісень. Яку я готова пити вічно. 
Крім мене – ні душі. Хіба що бариста і круасани із шоколадом.
– Що ви варите? – питаю різко.
– Приворот- зілля, – каже бариста. І підморгує змовницьки.
І раптом я розумію – це чистісінька правда. Я пропала. Ув’язла і тутешній кавовій гущі навіки. Треба тікати. Але куди? І головне – навіщо?
І тоді він робить контрольний:
– А хочете з перцем?
Я видихаю “так”. І обома руками тримаюся за столик.
Бо ніколи не знаєш, де чекає на тебе твоя любов.